Врятували від сирітства і війни

Голос Вікторії звучить милозвучно і радісно. Так, наче в кількох кілометрах від неї не гримлять постріли. У Віки є своя щаслива планета. Звати  її Поліна. Полінці всього два рочки. Дівчинці з батьками поталанило,бо заради неї вони і гори перевернуть! Хоча перешкод на їхньому шляху за останні місяці вистачило вже і так з головою. В той час коли у краматорську кожен думав як вижити у військових умовах, Вікторія та Валентин удочеряли Полінку.

 

Чи дізнається колись дівчинка, як батьки забирали її з Краматорського Будинку дитини? Хотілося б, щоб у її пам’яті залишилися тільки радісні і позитивні моменти. Як от, наприклад, перша зустріч з мамою і татом. Нянечка винесла дівчинку, мама простягає руки, і на подив працівників інтернату, Поліна охоче йде на руки до незнайомої гості. Це була любов з першого дотику, навіть погляду. Бо вперше батьки побачили Полінку на порталі https://sirotstvy.net.

Спочатку Віку й Валентина як усиновителів не сприймали серйозно. Вікторії всього двадцять чотири роки, Валентину – тридцять. Навіщо поспішати з усиновленням? Але подружжя дуже чекало на дитинку. Вікторія лікувалася, але лікарі жодних обіцянок не давали.

 «У нас обов’язково будуть діти! В Україні багато дитячих будинків і ми знайдемо свою дитину!», - сказав Валентин. І Вікторії це сподобалося.

«Чому б справді не усиновити дитину? І нам буде добре і дитину врятуємо від сирітства», - каже щаслива мама.

Ось тільки працівники районної служби не поділяли цього оптимізму. Поставилися скептично. Анкети про дітей не пропонували, мабуть вважали, що молода пара поспішила з рішенням і може передумати. А як довести, що вирішив раз і назавжди стати батьками?.. Тільки з часом, якого завжди не вистачає. І чекати вони не стали.  

Зі свого району Віка й Валентин поїхали до Донецька в обласну службу у справах дітей. За порадою подруги, яка вже усиновила дитину, записалися на курси для усиновителів. І не пожалкували. Тренінг вела Тетяна Кузьменко, до речі, яка сама виховує дітей у прийомній сім’ї. Наші герої навчання пройшли з задоволенням, «диплом» отримали, практику ж почали шукати на сайті www.sirotstvy.net.

«Ми подзвонили на «гарячу» лінію, не знаю, з ким розмовляла, назвала код анкети дівчинки. Консультант пообіцяла дізнатися у службі, чи не забирають цю крихітку інші усиновителі. Виявилося, тривав термін знайомства. Але мені обіцяли передзвонити, як стане ясно: забиратимуть дівчинку чи ні», - розповідає Вікторія.

Минуло 10 днів. Консультант з порталу знов передзвонив до служби у справах дітей Донецької області. Сказали, що, на жаль, кандидати відмовилися. Але для Вікторії це була найкраща новина!

«Як сьогодні, пам’ятаю, дзвоню до Донецької служби і прямо так самовпевнено вимагаю: «Мені потрібно зустрітися зі Світланою Леонідівною!» – емоції переповнювали!», –  ділиться Віка. Світлана Леонідівна Клочко – це заступник начальника служби у справах дітей, без питань на завтра ж призначила зустріч.

«Приїхала ще до початку прийому, – продовжує Вікторія, – Світлана Леонідівна вже була на роботі. Знов якесь ЧП, негайно потрібно їхати на місце подій. Але мене познайомила з консультантом і побажала удачі. В цей же день я отримала направлення на знайомство з Полінкою. Ох, нарешті! Зі служби подзвонили до будинку дитини, сказали, що будуть у вас гості».

Наступного дня подружжя було у Краматорську. Але як часто буває, у поспіху хтось щось наплутав і спрацював «зіпсований телефон». В Будинку дитини чекали їх ще вчора, а сьогодні керівництва немає.

Якщо вже приїхали, то не зустрівшись з дитиною, ніяких – «їхати додому». Валентин жартівливо погрожував: «Виносьте нашу дівчинку, бо залишимося ночувати у вас!».

І тут відбулося диво! Диво сиділо на руках у нянечки й з цікавістю роздивлялося гостей. Це була вона – їхня донечка! Вікторія вперше побачила вологі очі чоловіка. Що в цей момент відчувають батьки? Щастя? Справдження надій? Тривогу за майбутнє?

«Сльози котилися, тому що так ми довго не могли знайти і забрати свою дитину, а Полінка так довго на нас чекала», - ділиться Вікторія.

Полінці на той час виповнилося рік і три місяці, але така манюсінька була на зріст, наче ще й року не справляла з народження.

«Маленька-маленька дівчинка. Я ще таких не бачила, - каже Вікторія. – Наступного дня нас зустрів директор закладу, Анатолій Олексійович Романов. Ми вирішили не казати йому одразу, що Полінку забираємо. Нехай пройде хоча б дні три, чотири, а то знов почуємо: «Ви такі молоді та зелені. Може ще зарано всиновлювати, подумайте». Але нас прийняли дуже добре і ми буквально за два дні після знайомства з Поліночкою пішли подавати заяву до суду».

 Та ні за два дні, ні за тиждень  Віка з Валентином не змогли туди попасти. В те що, відбувалося навколо, важко вірилося, адже ще вчора подружжя жило мріями про дитину, про те, що скоро вони стануть батьками і матимуть справжню щасливу сім’ю!

Але шлях до дитини ставав все важчим. Будівлю суду захопили озброєні люди, робота була зупинена. На радість, за два тижні знов відновилась легітимна влада. Вікторія й Валентин ще сподівалися, що все буде добре, що до військових дій не дойде. Тільки б дочекатися засідання суду. Дату призначили на 14-те травня.

Внутрішню тривогу вгамовували зустрічі з донечкою. Це щастя милуватися її усмішкою, кумедними невпевненими рухами, насолоджуватися обіймами, розкривати руки для обіймів, коли вона відволікається від іграшки і біжить до тебе.

Третього травня, коли в черговий раз батьки приїхали до донечки, у Краматорську не ходив громадський транспорт. Часто зустрічалися люди, які просто бігли додому або у бомбосховище. Поспішали сховатися від обстрілів. Самі Вікторія і Валентин мешкають недалеко від Краматорська, але їхати потрібно електричкою. Тепер же доводилося добиралися попутками, потім йшли пішки. Почала вити сирена й тривожно дзвонити дзвони в церквах. А в Будинку дитини в цей час обідній сон. Дітки тихесенько сопуть носиками, і дивлячись на них – таких гарнесеньких і спокійних, не віриться, що зовсім поряд небезпека. Вікторія зрозуміла, що ситуація дуже непроста, дітей потрібно рятувати. Керівництво закладу вже домовлялося про евакуацію. Тільки Вікторія була на розпутті: де і як потім вона знайде свою донечку?..

 

Додому поверталася не сказати, що сумна, може втомлена, може шокована, але руки не опускалися: донечка має бути з ними – це той дзвіночок в голові, що підтримував надію і не давав розпачу охопити себе. Дзвінок із суду: «Нажаль, нам доведеться перенести засідання. Суддя пішов у відпустку. Вашу справу розглядатимуть 28-го червня!..

Два місяці – це неймовірно багато! А в цих умовах – ціла вічність.

«Я не витримую і ридаю у телефонну трубку. Ну невже нічого неможна зробити?..» Секретар, теж молода жінка, по-жіночому все зрозуміла. Обіцяла передзвонити, якщо будуть зміни». Кожен день тривав у напруженні, як довго чекати, може опіку оформити, щоб швидше забрати доню? Думки розбігалися у пошуках якогось рішення. Але за кілька днів врятував дзвінок від секретаря суду: «Приходьте 28-го травня. Суддя зрозумів вашу ситуацію і розгляне вашу справу». О боже, я ледь не стрибала від щастя!», - не приховує емоцій Вікторія.

До засідання залишалося ще вісім днів.

Задля порятунку життя дітей, не страшно змінювати деякі правила, переступати через певні формальності. Навіть навпаки – їх потрібно спрощувати. Анатолій Олексійович, директор Будинку дитини, віднісся до молодої пари як батько. Після суду вони приїхали відвідати свою Полінку до закладу. Згода судді про усиновлення вже була на руках, та тільки за регламентом потрібно було почекати ще 10 днів і лише потім забрати дитину із закладу додому. Анатолій Олексійович сам попросив, щоб батьки забрали Полінку, бо дедалі дітям залишатися тут було небезпечно.

Так Поліна в тривожний і водночас радісний день опинилася вдома з мамою і татом. Пізніше Валентин і Вікторія дізналися, що невдовзі евакуювали всіх вихованців з Краматорського Будинку дитини. Значить встигли. І вони з усиновленням теж не дарма поспішали.

На днях розмовляла з директором: з дітьми все в порядку. Багато вихованців вже повернулося, когось ще чекають з евакуації. Волонтери навезли ліків, харчів, одягу. Знов почалася робота пошуку батьків для дітей. І нам, як порталу https://sirotstvy.net також хочеться приєднатися до пошуку. Не бійтеся, відкрити своє серце для дитини, не бійтеся, що у вас щось не вийде. Якщо ти знаєш заради чого, а точніше – кого ідеш вперед, шлях не такий вже складний. Винагорода? Звичайно, буде! Сьогодні Полінка для батьків – це постійне джерело радості і щастя! Валентин з Вікторією дуже сподіваються що їх історія наблизить або підштовхне і когось із наших читачів зробити перший крок на зустріч дитині. 

 

 

Ярослава Цибульська, www.sirotstvy.net