«Вітрила надії» не змінюють маршрут

«Я буду вчитися, готуватися, а можливість прийде» 

«Знаєте притчу про хлопчика, який збирав морські зірки? Один чоловік йшов берегом моря, а навколо лежали тисячі морських зірок, викинуті недавнім припливом. Аж тут чоловік побачив хлопчика, що збирав ці зірки і по одній кидав назад у море. «Озирнися, скільки тут зірок! Ти нічого не зміниш для них усіх!», - каже він до дитини. Хлопчик же, опускаючи одну зірку у море, відповів: «Для всіх не зміню, а для цієї однієї дуже багато», - так Тамара зачаровує розповіддю про те, чому вони з чоловіком - Петром Дудніком стільки років піклуються про дітей-сиріт. 

Петро є пастором церкви «Добрая весть» у Слов’янську, громадський діяч і захисник прав дітей. З Тамарою вони разом вже понад двадцять років і виховують восьмеро дітей. Двох вони народили, дівчинку удочерили, а ще п’ятеро взяли у прийомну сім’ю. Подружжя активно проповідує усиновлення, бо мріють, аби сотні дітей, які чекають на маму і тата знайшли свої сім’ї. 

Їх спільний девіз – це слова Авраама Лінкольна: «Я буду вчитися, готуватися, а можливість прийде». Дотримуючись цього правила, вони готувалися до усиновлення не один рік, щоб щиро і назавжди відкрити своє серце для дитини-сироти. 

«Спочатку ми просто годували дітей, які ночували на вулиці. Їх було досить багато. Це був початок дев’яностих років і ніхто ні за що не відповідав. Багато батьків залишилося без роботи і не могло прогодувати сім'ю, - згадує Тамара перші роки подружнього життя. 

Петро і Тамара завжди чуйно ставилися до дітей. Тому коли один знайомий, досить поважний старенький німець, перебуваючи в Україні, почав заохочувати Петра служити дітям: «Ти маєш годувати дітей, не полишай цю справу, ти можеш зробити більше...», пропозицію довелося прийняти. Петро поїхав до Німеччини, звідки привіз в Україну «суповий проект». На пожертви від благодійників та прихожан церкви, де служить Петро, було орендоване приміщення, де готували їжу. Безпритульні діти ходили сюди снідати, обідати і вечеряти. В день «суповий проект» міг нагодувати 30-40 дітей. А оскільки багатьом дітям ніде було переночувати, вони залишалися спати прямо на лавках. 

«Ми почали встановлювати душові, щоб діти могли помитися, завезли ліжка й назвали наш центр «Вітрила надії». Та скоро власник будівлі не зміг і надалі залишати нас там. Ми зареєструвалися як благодійна організація і придбали приміщення колишнього дитячого садочка», - розповідає Тамара. 

А що ж інтернати? Чому не справлялися? Та варто згадати, що це були за роки, і все стає зрозуміло. Роки бідності, коли діти в інтернаті голодували, не мали нормального одягу, коли процвітала дідівщина, бо дітей у закладах було дуже багато і ніхто не в змозі був контролювати все, що відбувалося за зачиненими дверима інтернатів. Але це лише поверхневі проблеми.

«Я почала читати книги про дитячу психологію і зрозуміла, що в «інтернатівських» дітей немає прив’язаності, - ділиться Тамара – Порушення прив’язаності – це травма, яка ламає життя дітей. Вони навіть свої вчинки не можуть пояснити, тому знов і знов, втікаючи з інтернату, не розуміють навіщо це роблять. В них немає до кого прийти, пригорнутися – однієї дорослої людини, якій можна довіряти, яка б завжди була поряд. І навіть сучасний забезпечений інтернат не здатен дати все те дитині, що може сім’я». 

Чому важливо народитися з маминого серця

Раміна

Раміна – стала першою врятованою зірочкою. Після народження Джоани і Томаса, Тамара й Петро всиновлюють Раміну. Маленькому сонечку було всього три тижні. Можна було б і не розповідати дівчинці, про усиновлення, як, напевно, хтось і з вас подумав: навіщо дитині про все знати?! Але Раміна знає від батьків, що бути усиновленою - значить бути особливою, обраною. Інакше й не скажеш, бо дівчинка була однією з 17 (уявити важко!) покинутих немовлят у пологовому будинку. Їй пощастило скоро знайти батьків, а коли дитинка трохи подорослішала, Тамара й Петро зуміли знайти для донечки потрібні слова і пояснити, як вона народилася не з животика, а з любові маминого сердечка. Навіть відео зняли, щоб й інші усиновителі підхопили ідею, як розповісти дитині про її незвичайну, але таку очікавану появу.

 

Настя 

Андрій не шкодує слів, дякуючи Тамарі й Петру за Настю. Настя – чудова дружина і молода мама. З батьками в неї також чудові стосунки, хоча у сім’ю її забрали у «складному» віці. На той час Насті виповнилося 16 років, 7 з яких вона прожила у центрі, де працювали Тамара і Петро. Спочатку вони забирали дівчинку додому на вихідні, а потім бажання подарувати їй сім’ю взяло гору над невпевненістю і браком досвіду. 

«Ми розуміли, що в такому юному віці дітям доводиться приймати дуже багато складних і життєво важливих рішень. Хотілося підтримати Настю. Я просто сказала їй: «В нас не було ще таких «дорослих» дітей, але давай почнемо вчитися жити разом.» Настя погодилася.

Вона мила, добра, спокійна дівчина. Ще тоді любила піклуватися за маленькими дітками, але спочатку щось у них з Джоаною не заладилося. Це нормально, бо коли навіть дорослі починають жити разом, можуть сваритися, а що ж казати про дітей?! З навчанням було трохи проблем. Перше домашнє завдання зі школи Настя виконала за 40 хвилин. Швидко? «Так довго ще ніколи не робила», - бунтувала дівчинка. Але, бачачи, як Джоана сидить над підручниками до 1-ої години ночі, Настя і собі стала більше часу приділяти урокам. 

Зараз вони з Джоаною не розлий вода – сестрички і подружки в одному. Настя вивчилася на соціального педагога і прийшла працювати у «Вітрила надії». Кому як не їй знати, що відбувається в юних головах?! А молодша Джона тепер навпаки прислухається до старшої сестри.  

 

Сергій

Сергій хотів, щоб його батьками стали Тамара і Петро. Про це він по-секрету неодноразово ділився зі своїми друзями у дитячому центрі. Сюди його привела міліція. Юнак втік з інтернату, а коли його знайшли правоохоронці сказав, що він мешкає у «Вітрилах надії». Хлопець хотів сюди попасти, адже чув від інших дітей, що тут затишніше.  А познайомившись з Тамарою і Петром, відчув доброту, щирість, з якими не хотілося розлучатися. Батьки помітили цей потяг і забрали Сергія. Так у них з’явилась ще одна «доросла» дитина. Сергію тоді було вже 17 років. Зараз він самостійний молодий чоловік, в нього є дівчина і вони збирається побратися. З батьками ж Сергій постійно на зв'язку, адже це його найрідніші люди.

 

Діма

«А скільки чоловік має давати грошей дружині?», - питає Діма в мами.

«Якщо вона купує продукти, одяг для всієї сім’ї, тоді всі гроші», - відповіла Тамара. 

«Та ні, я маю на увазі на себе, щоб дружина могла зробити собі гарну зачіску, пішла до салону краси..?», - уточнює хлопчик.

«Нічого собі!», - думаю. – Значить у Дімки буде гарна дружина!, - ділиться мама.

Зараз Дмитру 12 років. Скромним невпевненим хлопчиком він прийшов у родину Дуднік. 6 років тому. Видно було, що дитині дуже не вистачало любові.

«Буває, миєш посуд, а він підійде до тебе, обійме і стоїть, - згадує Тамара маленького Дмитрика. – Та я собі дала установку: дитину потрібно навчити любити, тому кидала всю роботу, щоб обійняти, приголубити його. Якщо цього не робити, то ми, батьки, самі від цього страждатимемо в майбутньому. Тому як би сильно ви не були зайняті, потрібно приділити дитині увагу, а їй багато й не треба: пару хвилин і далі біжить сама гратися». 

Діма дуже змінився, став впевненим у собі, навчився відстоювати свою точку зору. Відвідує музичну школу – вчиться грати на трубі. Окрім всього, Діма спортивний, сильний і хазяйновитий хлопчик. 

Римма і Павло

Риммі було 10 років, а Павлику – 13, коли діти залишилися без рідної мами. Тамара і Петро знали цю родину. Дуже не хотілося, щоб діти потрапили до інтернату. Римма одразу погодилась піти в сім’ю, а Павло на відріз відмовлявся. 

Тамара сказала Павлику, що, звичайно, в тебе є вибір, і якщо тобі в нас не сподобається, ми не станемо тримати тебе силою. Петру ж с першої зустрічі вдалося потоваришувати з дітьми. Особливо з Павлом. Хлопчик одразу почав називати його «татом». Вони багато розмовляли про життя, про дружбу, про навчання, обговорювали книги і фільми. Павло навіть не сперечався з Петром, якщо йому було дозволено сидіти за комп’ютером не більше пів годинки. Спробуйте вмовити свою дитину. Авжеж!

«Я замітила, що все залежить від нас – батьків, - каже Тамара. – От я, наприклад, певний час не наважувалася називати Павла «сином», чогось ніяково мені ставало. Та поки я себе не зламала і першою не звернулася до дітей: «доня моя», «синочок, вони також не могли подолати цей психологічний бар’єр. А після цього само по собі так пішло, що вони називали мене «мамою». Та ще так чудно було, бо у Павла вже такий дорослий басистий голос був, та я тоді відчула – ми одна сім’я. 

 

«Вітрила надії» не змінюють маршрут

Тамарі й Петру у вихованні дітей, звичайно допоміг безцінний досвід роботи у центрі «Вітрила надії». Від притулку, що годував дітей-сиріт, заклад виріс до професійного реабілітаційного центру для сімей, що опинилися у складних життєвих обставинах. 

Сьогодні, на жаль, внаслідок військових дій у Слов’янську, будівлю центру пошкоджено і він не працює за призначенням. Тамара й Петро цілий день зайняті роботою по відновленню центру, евакуацією сімей, що досі знаходяться в зоні бойових дій, організацією надання гуманітарної допомоги у звільнених та окупованих районах. Буває важко, але їх підтримують маленькі і дорослі діти, без яких вже не уявляється життя. А завдяки чисельним добровольцям зі всіх куточків України, що приїжджають рятувати «Вітрила надії», є впевненість, що центр послужить не одній дитині та сім'ї.