Від війни до мами. Сім’я з Київщини врятувала трьох дітей-сиріт з Шахтарська

Дівчатка вдома на кухні співають гімн України. Ще рік тому для Валерії, Віки й Тані таке навіть уявити було неможливо. Коли їх рідне місто Шахтарськ потерпало від мінометів та «Градів», дівчаток евакуювали як подалі від військових дій. Вони опинилися в Таращанському будинку дитини на Київщині. Рідних в дітей немає, і в Шахтарську вони теж зростали в сиротинці. Якби не Валентина і В’ячеслав Дикун, певно, і досі дівчата лишалися б сиротами.

В’ячеслав Дикун, прийомний тато:

Чи то ввечері, чи вночі до будинку дитини приїхало 2 автобуси. Діти вже спати лягли, і їх швиденько підняли, в трусах, в шкарпетках, в чому вони там були. Кажуть військові машини стояли. Я так розумію, що автобуси прикривали БТРи та так евакуювали дітей. Ці діти, коли тільки прийшли в сім'ю, перший тиждень, не дай Бог пролетить літак – вони ховаються. Не дай Бог хтось кине петарду, якийсь хлопок, реагують миттєво на це. Перші 2-3 місяці дуже важко було адоптувати їх після війни.

Сім’ю та рідний дім дівчата знайшли в Красилівці Київської області. Саме тут мешкають Валентина і В’ячеслав. Як тільки подружжя дізналося, що до Таращанського будинку дитини евакуйовують дітей-сиріт з Донбасу, одразу вирішили взяти двох діток. Сестрички Лєра і Віка вже в день знайомства назвали їх мамою й татом. Тетянка ж, коли побачила, як забирають її подружок, сама чимдуж побігла до батьків.

 

Таня: Перший раз коли зустрілася, я стіснялась, а другий раз захотіла до них [батьків], коли Лєру і Віку приїжджали забрати.

Аби оформити всіх дітей у сім’ю, батькам довелось через суд відновлювати свідоцтва про народження та медкартки. Адже оригінали документів зникли під час евакуації ще в Шахтарську. Більше про минуле дітей поки що нічого не відомо. 

В’ячеслав Дикун: Я знайшов директора дитячого будинку. Вона сказала: «В нас залишилися тільки ворота, все розгромлено, все розбито, документів ніяких немає»… Все… Багато говорять: є різниця між донецькими дітьми і київськими. Немає ніякої різниці. Діти – вони є діти. У нас в родині я розмовляю російською, Валя розмовляє українською. Діти зі мною розмовляють російською і тут же з Валею переходять на українську без акценту.

Подружжя Дикун виростило двох дітей, у сорок народили Сашка, а потім взагалі кардинально змінили своє життя. Пояснюють все дуже просто.

Валентина Дикун: Знаєте, от коли жінка ходить вагітною і хоче дитину? От такі почуття були в мене. Хоча я розуміла, що уже народжувати не буду.  В’ячеслав: Когось  хочеться покликати постійно, озираєшся: де дитина? Це неможливо пояснити. Перш за все потрібно любити дітей.

 

Заради дітей Валентина покинула престижну роботу, діловий одяг змінила на домашній халат та разом з чоловіком з міста переїхали до села. Кажуть, зрозуміли, що мають допомагати найбеззахиснішим – дітям, в яких немає батьків. Отак три роки тому в їх сім’ї з’явився Максим. За цей час батьки знайшли йому купу родичів, будь ласка – нехай спілкується. Втім, хлопчик від названих мами і тата ні до кого не хоче.

Валентина Дикун, прийомна мама: Що з інтернату має дитина? Нічого. Нічого не має. От коли наших дітей ображають, ми говоримо: «Ой, моя дитиночка!». Та то ж теж така сама дитиночка, тільки не було кому їй підказати. Так от якби кожен із нас задумався і начав з себе, аби хоча б кожна друга сім’я взяла на виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в нас не було б сирітства.

 

Найменша Віка найбільше тягнеться до мами. Дівчинка має проблеми із зором, але в інтернатних закладах цим ніхто не переймався. Дівчинка навіть окулярів не носила, і тільки батьки помітили, що дитині потрібне лікування.

Валентина, граючись із Вікою, каже до неї: «Скажи «рак». – Рак! – Раніше ми казали «лак».  Скажи «стройка». - «Стройка!». А як ми раніше розмовляли? «Р» не вимовляли, ми не слухалися, таку шкоду робили! У нас ще трохи цього залишилося? Так?»

Під час розмови до Валентини підходить Таня: «Таня – це дівчинка з таким характером. Вона в нас супер розумниця. Да, Танюша? Вона ставить перед собою мету і як би їй важко не було, свого добивається.

Валентина впевнена, що дітей потрібно виховувати, наче граючи, щоб їм було цікаво: «Максим, ти сьогодні директор, дає мама ролі дітям, - Саша, ти сьогодні генеральний директор. Лєра, ти помічник директора. Кожному ми даємо обов’язки. І вони з такою гордістю потім біжать до тебе: «Мама, генеральний директор звітуватиметься!».

Якщо є бажання виховувати діток-сиріт, не варто боятися, адже це саме той випадок, коли отримуєш більше, ніж віддаєш, - переконані батьки.

В’ячеслав Дикун, прийомний тато: Війну в Донецьку та в Луганську я не зупиню. Як би не хотів. Єдине, що ми можемо зробити своєю сім'єю – взяти цих дітей, прищепити їм любов до природи, до світу, щоб вони ніколи не думали про війну, що наша Україна якась не така, навпаки квітуча, красива, гарна.

Валентина Дикун, прийомна мама: Взяти дитину-сироту у свою сім’ю – це допомогти дітям, допомогти собі, допомогти Україні. А те, що ці діти евакуйовані, їх треба, напевно, в першу чергу забирати. Вони натерпілися війни і ось зараз приїжджають сюди і дитина не бачить ніякого майбутнього, сонця не бачить. Там хоч якось приходили родичі, відвідували їх. Тут вони приїхали, навіть часто не знають, де вони знаходяться. Це щастя мати дітей, коли багато дітей, це так класно!

 

За кілька тижнів родина візьме ще одного хлопчика з дитбудинку. Якщо дитина буде із зони АТО, батьки запевняють: саме її заберуть до себе. Сашко та Максим вже не дочекаються братика. А от у семирічної Валерії більш далекоглядні плани.

Валерія: Коли я виросту, стану мамою!

 

Телекомпанія Магнолія-ТВ

Проект «Від війни до мами» виконується за підтримки «Українського медійного проекту» (У-Медіа), що реалізується Інтерньюз в Україні за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID)