Від війни до мами. Подружжя з Луганщини стало батьками дітям-сиротам зі Східної та Центральної України

До початку військових дій на Донбасі Світлана та Максим Юзвак створили дитячий будинок сімейного типу. Разом з народженими та прийомними дітьми, рятуючись від війни, переїхали до мирної території України.  На новому місці, попри всі труднощі, подружжя стало батьками для дівчинки з зони АТО та двох хлопчиків із Центральної України.

«Був час, коли і заспокійливе пили, бо стрес… Одного разу так десь бабахнуло, що піднялася штора, - Світлана згадує дні перед від'їздом з Луганщини, - Діти прибігають, кажуть: «Мама, в мене тапки від страху під ліжко втекли!». Не вкладається в голові, що таке взагалі реально».

Нині сім’я перебралася до Нікополя Дніпропетровської області. Про мирне життя в Брянці – містечку яке опинилося в зоні військового конфлікту, нагадують лише дві фотографії: весільна і коли забирали Дениса й Артема з дитячого будинку. Двох братиків Світлана й Максим взяли у свою сім’ю на початку війни. Їх разом з Богданкою, Настею та Дімкою – народженими дітьми, похапцем вивозили як надалі від небезпеки.

Максим каже, до останнього сподівалися, що не буде війни: «Був випадок: під вечір під Першотравневим були бої. Літак відкидав теплові пастки, щоб в нього не влучило. Наша старша дівчинка налякалась аж до істерики, і тоді я вирішив: досить, треба виїжджати».

Житло шукали по всій Україні: дзвонили друзям, писали в соцмережах. Прийняти таку чималу компанію першою відгукнулася родина з Калуші Івано-Франківської області.

Максим: «Зовсім незнайомі люди подзвонили нам, дізналися спочатку, скільки нас. - Багато! – «Ну, нічого, - кажуть, - Приїжджайте!». А я кажу: «Діти такі, що можуть рознести пів будинку, дай їм волю». Та вони все одно погодилися».

У Калуші сім’я переселенців прожила чотири місяці. А в грудні їм запропонували переїхати до Дніпропетровщини. В Нікополі релігійна місія «Єдність» збудувала окреме житло саме для такої сім’ї, що виховує прийомних дітей. Світлану й Максима разом з дітьми запросили туди жити. На таке чудо подружжя навіть не сподівалося, але вирішили, що тепер мають подарувати сім’ю ще дітям-сиротам.

Після переїзду до Нікополя в родині з’явилася Оля – старша сестра Артемчика й Данилка Діти не бачилися з літа, відколи їх розлучили по різним закладам для дітей-сиріт. На щастя, батьки дізналися про Олю в грудні, і коли трохи притихли бої, Максим поїхав забирати її з окупованого Луганська. Попри переживання батьків, працівники сиротинця віддали дівчинку без проблем. Лишалося спокійно минути всі блокпости.

Максим: «Дуже довго стояли біля Дебальцевого. Оля фактично не знала мене. Куди їдемо, адресу будинку не знає. А тут ще й чоловік у військовій формі. Вона перелякалася. У Луганську їй розповідали, що українські військові – це не ті військові, яким можна довіряти. І вона розгубилася: «Що від мене хочуть ?!» Ще й стріляють десь. Та Слава Богу пропустили!»

 Коли доїхали додому, Оля почала обіймати й цілувати всіх дітей. «Сім'я хороша, подобатися мені тут, дуже. Я б хотіла бути схожою на маму Свєту. І тата Максима», - додає дівчинка.

З Олежкою та Денисом батьки познайомилися у Дніпропетровську. Кілька років хлопці там мешкали в одному з сиротинців. Як і всі діти чекали, що і в них з’являться мама і тато. Але чим старше ставали, тим менше залишалося на це шансів. Зараз хлопцям 11 і 12 років. Світлана й Максим без вагань взяли їх у свою сім’ю, бо є в них один принцип: всім дітям потрібні батьки, а звідки вони і скільки їм років – неважливо.

Світлана: «Якось мене запитали: «Навіщо все це?». Мені здається, це нормально, коли діти в сім'ї, а ненормально коли вони самотні плачуть в інтернаті».

Своїм прагненням допомогти дітям-сиротам Світлана й Максим захопили й нових друзів з Івано-Франківщини. В Калуші Романа й Михайло Ліщинські з теплом згадують про багатодітну сім’ю переселенців і теж готуються стати прийомними батьками.

Романа: Ми прийняли їх так, як хотіли б щоб і нас прийняли. Я би радила людям, які мають страх, не боятися, допомагати іншим, тому що це дуже велике благословення, коли ми допомагаємо один одному. Після того як ми взяли цих біженців, вони ще більше запалили в нас цю іскорку допомагати дітям».

Прийомні батьки з Луганщини вдячні людям, які підтримали їх в складний час. «Ми вдячні і Богові і людям, які допомогли нам, прийняли нас. З Романою та Михайлом ми спілкуємося. Це наші друзі. І тут у Нікополі, коли тільки переїхали сюди, бабусі несли консервацію, всі приходили в гості, всі провідували нас. Це дуже сильно допомогло, і ми змогли всі ці події пережити й прийняти. Слава Богу, є те, що є. В нас тут тихо, діти сплять у ліжках, в піжамах і ми радіємо тому, що маємо».

Світлана й Максим вірять, що зможуть стати батьками для ще однієї дитини-сироти. А звідки вона буде – неважливо, адже між дітьми з різних сторін України немає різниці:

«Зовсім ніякої різниці. «Діти як діти всюди: хоч в Луганській, хоч в Дніпропетровській, хоч в Закарпатській області, – переконана Світлана. – Ми ще хочемо діток. Діти хочуть сестричку маленьку. Ми молимося, сподіваємося».

Поки що ж понад усе сім’я прагне, щоб над всією Україною було б мирне і чисте небо.

Телекомпанія Магнолія-ТВ

Проект «Від війни до мами» виконується за підтримки «Українського медійного проекту» (У-Медіа), що реалізується Інтерньюз в Україні за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID)