Від футболу до усиновлення рукою подати

Свого сина Юля побачила, коли вперше приїхала до дитячого будинку.

«Мої друзі як волонтери часто їздили до дитячого будинку. Одного дня я попросила взяти мене із собою. Увійшовши до дитячої кімнати, побачила Діму. Він стояв біля стіни і  минав поглядом всіх дорослих, які прийшли до них у гості. А мене чомусь помітив і не відпускав поглядом», - каже Юля.

Познайомились вони швидко. Дімі виповнилось трошечки більше року. Як і всі діти його віку, хлопчик весь час намагався посидіти на ручках у дорослої тьоті. У Юля в душі перемішувались і радість, і біль. Перше – від простого щирого спілкування з дітьми, а друге – від неможливості допомогти їм називати «мамою» одну-єдину людину, а не всіх жінок, які щодня відвідують заклад.

З того дня Юля їздила до дитячого будинку через день. Чотири години після роботи громадським транспортом - і вона могла на кілька годин відчути себе мамою. Всиновити Діму Юля вирішила без вагань.

«Розумієте, відпрацювавши 10 років у школі, я дуже любила дітей. Хотілося і вдома чути дзвінкий дитячий сміх. Та й останні років п’ять я думала про те, щоб усиновити дитину».

Останнім часом такі думки постійно крутилися у голові. Юля працює у донецькій «Донбас Арені» – одному з найкращих футбольних стадіонів України та світу. Але окрім футболу, у співробітників «Донбас Арени» на слуху тема дітей, які не мають сім’ї.

«Всі ми, хто працює на «Донбас Арені», очікуємо у гості на стадіон дітей з інтернатних закладів. Хтось підходить і знайомиться з дітьми, хтось приносить якісь подарунки – байдужим ніхто не залишається. Ми всі спостерігали, як Містер Мірча Луческу і команда «Шахтар» подарували будинок сім’ї, яка прийняла на виховання одразу четверо діток. А потім я бачила матч, коли 111 дітей-сиріт грали проти улюбленої команди професійних футболістів. І звичайно перемогли!», - ділиться спогадами Юля.

Всі емоції, які переживала Юля, бачачи дітей, які хочуть мати маму, тата, зростати в сім’ї, переростали в потребу допомогти цим дітям. Перша поїздка до інтернантного закладу стала доленосною. Та не все одразу так складалося, як задумувалось.

«Щоб відмовитись від дитини, потрібно п’ять хвилин, написавши заяву, а щоб забрати її з інтернатного закладу – цілий рік», – ділиться досвідом Юля.

Незважаючи на те, що Дімка мешкав у закладі чи не з народження, статусу дитини-сироти він не мав. Лише завдяки втручанню Юлі, його справа почала рухатись з місця. Суд про позбавлення біологічних батьків прав на дитину постійно переносили, бо ніхто з родичів на засідання не з’являвся.

Весь цей час Юля їздила до Дімочки. Вже через місяць хлопчик відрізняв її серед нянечок та вихователів. Зустрічав дуже радісно, а відпускати не хотів. Коли приходила Юля, навколо дитини, наче все переставало існувати. Гра з іншими дітьми, прогулянка на подвір’ї, навіть незважаючи на час вечері, Діма відмовлявся йти до столової. Він міцно тримав маму за шию і мовчки розмовляв із нею очами.
 
«Дівчата із фонду Ріната Ахметова надавали мені величезну психологічну підтримку. Зрозумійте, що я відчувала бажання і змогу допомогти дитині, але швидко зробити це було складно. Очікування важко переживати. Тому я дякую співробітникам фонду за те, що окрім юридичних консультацій, вони допомогли мені подолати хвилювання. Окрім всього, я боялася, чи зможу дати цій дитині стільки, скільки б хотілося. Та в якийсь момент всі страхи відпустили. Я зрозуміла, що любов до дитини вимірюється якістю проведеним з нею часом, а зовсім не грошима чи подарунками. Ось це осмислення і стало моєю адаптацією», – ділиться Юля.

У Дімки ж адаптація вдома відбулась ще швидше. Ось вони заходять до квартири. Поки Юля роззувалася, синок пробіг кімнатою й сам познайомився з бабусею та дідусем. За кілька тижнів хлопчик почав розмовляти, хоча у закладі мовчав, як вихователі не намагалися його розговорити.

«Нарешті я можу бути зі своїм сином стільки, скільки я хочу, можу обіймати його цілувати, носити на руках стільки, скільки схочу, і без стороннього нагляду, – радіє Юля. – Дімка любить зі мною гратися, сам несе мені ігри. Особливо нам подобаються дрібненькі деталі, щоб розвивати моторику. А я намагаюся дати йому те, чого не вистачало у дитячому закладі. Я бачила як діти, знаходячись там, стояли в манежі і стрибали на місці, або розгойдувалися з боку в бік. Вихователі у нашому закладі дуже хороші, але сама система заважає там дітям повноцінно розвиватись».

Діма із двоюрідною сетричкою Дашею

Сьогодні Діма вдома вже понад чотири місяці. Наприкінці грудня родина святкуватиме його два рочки! У Діми є ще улюблена старша двоюрідна сестричка, тьотя і дядя. Юля ж відчуває, що в житті сина стала значимою людиною. Буває, коли синок бавиться – бігає то до бабусі, то до сестрички, а підбіжить до мами, вибереться їй на руки, покладе голову на плечі або притиснеться щічкою до щічки і так принишкне.

У такі моменти Юля найщасливіша мама у світі: «Я знаю, що синок приходить до мене, бо відчуває, як сильно я його люблю».

Цього дня Юля приєднується до привітань із днем народження Всеукраїнського порталу з усиновлення «Сирітству – ні!», і бажає всім усиновителям не боятися рухатись уперед, до своєї мрії. Юля дякує співробітникам служб у справах дітей, з якими вона працювала. Ніхто не залишався байдужим до її материнського бажання усиновити дитину. Тепер, зі свого досвіду, вона знає, що всі хвилювання і перешкоди стають несуттєвими дрібницями, коли твоя дитина вдома, коли вона сміється і називає тебе мамою.

  P.S. А ми дякуємо Юлі за щирість і добрі слова. А наших партнерів – футбольний клуб «Шахтар» вітаємо ще з одним вболівальником!