Велика родина Кулаковських

Зараз родина Кулаковських із Дніпропетровської області налічує понад 40 чоловік. У їхньому будинку ніколи не стихає гамір, усі діти, внуки йдуть і їдуть до мами й бабусі, Любові Вікторівни, ділитися своїми радощами й проблемами. Для 21 дитини ця жінка стала мамою!

У Кулаковських уже були донька Надія та син Павло, коли подружжя дізналося, що племінниця чоловіка народила дівчинку й залишила її в пологовому будинку. Любов Вікторівна не могла допустити того, щоб дитина, у якої є рідні, стала сиротою. Жінка як зараз пам’ятає: у п’ятницю приїхала в лікарню і три дні не відходила від Вірочки, аж поки служба не дозволила забрати її додому. Кулаковські спочатку взяли дівчинку під опіку, сподівалися, що біологічна мама все ж одумається й забере дочку. Але цього так і не сталося, і через рік подружжя усиновило Віру. А у грудні 1992 року в них народилася донечка Соня.

Раніше Любов Вікторівна не думала, що в Радянському Союзі є сироти при живих батьках, а коли кілька днів була з майбутньою донькою в лікарні, побачила, що випадок відмови від дитини далеко не поодинокий. Адже в одній палаті з Вірочкою було ще трьоє покинутих малюків. І коли Любов Вікторівна висловила думки про бажання усиновити всіх, працівники лікарні, котрі уже звикли до цих діток, забрали їх у свої сім’ї.

Час від часу Кулаковські заїжджали в лікарню і, на превеликий свій жаль, зрозуміли, що кількість залишених дітей зростає в геометричній прогресії… Серце Любові Вікторівни боліло за нікому не потрібних малюків, і вона повинна була щось зробити, бо не могла залишатися байдужою!..

Якось жінка пішла в лікарню, щоб відвідати хлопчика-сироту, а зустріла там двох братів. Їхній молодший 5-річний брат Ігор був у іншому закладі. Старші хлопці сказали тоді Любові Вікторівні: «Якщо забиратимете нас, то й Ігоря заберіть». Коли поїхали знайомитися з Ігорем, побачили маленьку Катю, якій було всього 9 днів. Хлопчик поставив майбутнім батькам риторичне питання: «А як же Катя? Хто ж її годуватиме, якщо ви мене заберете?» Так одного дня родина Кулаковських поповнилася відразу чотирма дітьми.

А через декілька місяців соціальна служба повідомила Любові Вікторівні, що в лікарні перебувають п’ятеро Дробнових, яких скоро доведеться розлучити, бо діти різного віку не можуть перебувати в одному закладі. Єдиний спосіб не розірвати родинні зв’язки – влаштувати їх в одну сім’ю. І подружжя вирішило: поставити на ноги ще п’ятьох – під силу. Та в той день, коли Кулаковські мали забрати дітей, з’ясувалося, що не всі п’ятеро з них Дробнови: двоє Дробнових, а троє – Чорнушки. А ще троє Дробнових, як виявилося, відпочивали в таборі. І так ще восьмеро дітей віком від 2 до 15 років приїхали під дах сім’ї Кулаковських.

«Чоловік зібрав сливи тоді, відро слив, приніс їм, – розповідає про першу зустріч Любов Вікторівна. – І всі малюки, «вибухова суміш», бігали кругом батька, і кожного він пригощав сливами. Упіймає дитину й запитує: «Як тебе звати?» – «Сашко». «Як тебе звати?» – «Сергій». «Як тебе звати?» – «Влад». Розумієте? «Тату, – говорить Сергійко (у родині Кулаковських трьох синів звуть Сергіями – прим. авт.), – ну як ти не можеш запам’ятати? Давай домовимося: оце Сергій маленький, я – Сергій середульший, а то – Сергій старший. Це першого дня було. «Тату, ну як ти можеш запам’ятати?..» (сміється).

З того дня – 17 липня – у родині Кулаковських виховувалося 16 дітей. Каті було 6 місяців, Сергію молодшому та Владу – по 2 роки, Сашкові, Максиму та Соні – по 3,  Сергію середньому – 4, Ігорьку – 5,  Вірі – 7, Ані – 8, Саші – 9,  Сергійку старшому, Паші та Наташі – по 12, Володі – 15, Наді – 18. 

У січні 1998 року в родині з’явився дев’ятимісячний Славко, у листопаді 1998-го – трьохмісячна Соня, у листопаді 1999-го – місячний Ваня, у 2000 році в сім’ю прийшли брат і сестра: 15-річний Євген та 16-річна Альона. У родині Кулаковських виховувалася 21 дитина. Любов Вікторівна була щасливою мамою, адже постійно відчувала підтримку дітей, разом вони вирішували всі питання. Було тяжко фізично, але все покривалося любов’ю.

На сьогоднішній день семеро дітей Любові Вікторівни уже мають власні сім’ї. Син Павло пішов батьківською стежкою і зараз виховує з дружиною сімох діток: троє біологічних і четверо прийомних. Старші доньки завжди підтримували маму в її прагненні допомогти сиротам. Діти в цій родині виховуються в любові і в праці. Мама, старші дівчата вчать молодших готувати. Батько, на жаль, пішов із життя, тому старші брати намагаються не кидати молодших, у всьому допомагати.

«Я щаслива мама й бабуся 12 онуків, – весело говорить Любов Вікторівна. – Не було в моєму житті такого моменту, коли б я пошкодувала про те, що зробила. Були важкі часи, коли шукала вихід, коли молилася, але ніколи не шкодувала, що пішла цим шляхом. Без Бога ми взагалі не змогли б нічого цього зробити. Я думаю, у Бога просто був на нас план».

Батькам, які виховують прийомних дітей чи тільки планують узяти їх у родини, Любов Вікторівна дає декілька порад:

* розуміти те, що діти, які приходять у сім’ю, приходять назавжди. Дороги назад немає. Діти мають знати те, що після повноліття з прийомної сім’ї їх не викинуть на вулицю, а батьківський дім завжди буде для них відкритий;

* діти не повинні чути ніяких поганих слів про своїх біологічних батьків, а рости з почуттям любові і вдячності до людей, які дали їм життя. Ніхто не в праві нікого судити. Навіть якщо дитина осиротіла при живих батьках, значить, так мало статися. Значить, так хоче Бог, щоб народила її одна жінка, а виховала – інша;

* не чекати вдячності в майбутньому, бо кожен із прийомних батьків робить це діло в першу чергу для себе.

«Я беру діток для того, – каже Любов Вікторівна, – щоб допомогти їм стати на ноги й бути людьми. Якщо ми сьогодні не вирішуватимемо проблему сирітства, завтра вона вплине на кожного з нас. Не можна бути байдужими до своїх співгромадян, тим більше, до дітей – майбутнього України.

Беріть дітей у родину, якщо рішення зважене й остаточне. Але пам’ятайте: хоч вам і дуже хочеться, щоб у подальшому житті хлопці й дівчата копіювали вашу поведінку як батьків (бо кожен із нас упевнений, що виховання – це особистий приклад), у дітей свій власний шлях. Коли прийде той час, треба відпустити».

Алла Корнієнко, портал sirotstvy.net