Валюша вже дома!

Перше усвідомлення того, що на світі є діти, які позбавлені батьківського тепла, прийшло до Марини у 13 років. Таких діток вона вперше побачила у лікарні. І вже тоді, у своєму фактично дитячому віці, прийняла досить недитяче рішення – у майбутньому обов’язково допомогти хоча б одній такій дитині.

Марина виросла, а рішення її тільки укріпилося. Зустрівши свого майбутнього чоловіка Олександра, ще до одруження вона розказала йому про свої плани. Він нічого не мав проти. Два роки тому пара почала збирати документи на усиновлення.

«Документи ми зібрали досить швидко, –  розповідає Марина. – У Службі в справах дітей нам сказали що є дівчинка, яка на той момент знаходилась у лікарні. Ми вирішили подивитися на неї. Перша зустріч? Обстановка була досить напруженою. Були присутні три жіночки з опіки, які б мали визначити, чи у нас з дитиною «відбувся контакт». Нам винесли Валюшу… Дівчинка була сонна, розгублена. На той час їй було трохи більше року».
 

Біологічна мама Валюші народила її у 16 років. У тюрмі. При цьому у дівчинки була бабуся і рідна тітка (між іншим на той час студентка педагогічного вузу). А від дитини відмовилися. Просто взяли і віднесли чужим людям.

«Я не могла прийняти цей факт, – продовжує Марина. – Просто не могла в це повірити: як можна відмовитись від абсолютно здорової, гарненької дитинки? Мені в голові це не вкладалося…Я не могла з цим змиритися.  

Ми постійно навідувалися до Валюші і … чекали, що її родичі одумаються і заберуть дівчинку в сім’ю. У нас уже добігав кінця строк дії документів. Склалася досить дивна ситуація. Я ніби хотіла дати цим людям шанс – не брати гріх на душу. Хоча могла би проявити свій егоїзм і, так би мовити, «вчепитися» в дитину. Через три місяці я зрештою зрозуміла, що вона нікому не потрібна. Тоді прийшло остаточне усвідомлення, що Валюша – наша. У серпні ми забрали нашу дівчинку додому.

Щодо адаптації. Сьогодні, озираючись назад, я починаю розуміти, що були деякі труднощі. Хоча тоді мені здавалося, що все нормально. Перший тиждень Валюша не сходила з рук ні на мить. Вона не могла нормально спати, були проблеми з харчуванням (адже у дитини повністю змінився раціон). Проте все це швидко минулося. Хоча і зараз бувають ситуації, моменти, коли я розумію – щось повертається з її «того життя». А щось і залишилося, і, ймовірно, назавжди. Наприклад, якась особлива хватка – особлива наполегливість у своїх бажаннях, діях. Проте, думаю, це – нормально. Якби не ця її непокірність до навколишніх обставин, Валюшці було би значно складніше пережити скрутні часи. Адже очевидно, що у таких обставинах, у яких опинилась Валя, їй доводилось виживати… Тепер же наше завдання – правильно скерувати цю її особливість, допомогти з вибором – за що варто хапатись, так би мовити».
 

Валі було складно усвідомити поняття «мама». У дитячих будинках це поняття не може бути адекватно сформоване. Там як? До обіду мама Оля, після обіду – мама Наташа (залежно чия зміна). Кожна людина, яка так чи інакше, скажімо, виявляє до них турботу, автоматично стає для них мамою.

«От і для Валі кожна лікарка, кожна медсестра була мамою – тобто Валюша так до них зверталася, – розповідає Марина. – Виходимо ми гуляти у двір з іншими дітками. Бігає там, наприклад, Сергійко біля своєї мами: «Мама! Мама!», ну і наша Валя до неї: «Мама!». Зі сторони це мабуть трохи моторошно виглядало. Ми були готові до таких ситуацій, а ось інші мами почувалися дещо розгублено.

Загалом ми ніяким чином не комплексували з приводу усиновлення. Наших друзів, знайомих, родичів ми готували до цієї події поступово. При чому робили це завчасно – ще до того, як ми забрали Валю в сім’ю. Це, на мій погляд, дуже правильно. Таким чином нам вдалось уникнути зайвих розмов, запитань, поглядів, коли Валюша вже була з нами. 

Ми ні у кого нічого не питали – просто ставили перед фактом. Звісно, не всі розуміли, навіщо ми це робимо: мовляв молода пара, своїх ще матимете; усиновлення – це ж такий ризик, гени і так далі. Типові балачки «на тему». Дехто навпаки вважав нас за героїв. Та які герої? Усиновлення – це нормально! Просто є два шляхи, якими діти з’являються у сім’ї – через народження і через усиновлення. От і все… Обидві крайнощі – як надто позитивне ставлення до факту усиновлення, так і різко негативне – однаково неприпустимі.

В деяких випадках людям просто потрібно було дати час, аби вони самостійно прийшли до розуміння того, що усиновлення – це звичайна справа. Бити себе у груди, щось комусь доводити – це неправильна тактика».
 

Цікавий момент. Валюша відвідує дитячий садок. Може комусь це видається дивним – здавалося б, дитину тільки-но забрали з дитячого закладу… Проте Марина впевнена, що це дуже вдалий варіант: «Було помітно, що Валя дуже скучає за колективом, за дітьми. Я бачила її очі, коли ми проходили повз дитячі майданчики… Саме через дитячий садок вона зрозуміла, що таке дім. Вона усвідомила різницю: є дитячий садок, де вона перебуває цілий день, грається з дітками, їсть, спить, і є дім, куди її забирають ввечері, де на неї чекає сім’я».