В нас попереду важлива робота, а в дитина - любляча сім'я. Історія Світлани

Заради дітей, Світлана залишила престижну роботу викладача в університеті й пішла працювати на завод. Логіка проста: фізична робота складніша, отже і пенсія прийде швидше і для дітей з’явиться більше часу. «Захотіла бути мамою і буду!», - природне жіноче бажання пересилювало страх перед невідомістю майбутнього, перед тим, що доводилось розраховувати лише на власні сили, адже Світлана була незаміжньою і на обрії наречених не мала. «Я все одно знала, що буду щасливою мамою, думала про дітей в інтернатних закладах, які чекають на батьків і була впевнена, що знайду саме свою дитину», - ділиться Світлана.

Спочатку вона вирішила всиновити одну дитину, неважливо: хлопчика чи дівчинку, головне, щоб малюк був здоровий і бажано до 5-ти років. Це буде справжнім щастям бачити як зростає твоє сонечко! Пів року Світлана стояла в черзі в районній службі у справах дітей. Ніхто не передзвонював й анкети дітей не пропонував. Звернулася в обласну. «Та ви ж сама, без чоловіка, буде складно без підтримки. Створіть краще прийомну сім’ю – і дитину легше буде знайти і виплати будуть не зайвими», - порадили фахівці.

«Я тоді дуже зраділа. Просто якість чудеса в решеті!, - каже Світлана. – Думаю, і справді так може щось вийде, та й на прийомну сім’ю дітей маленьких не було». Дійсно, якщо дитині ще не виповнилося п’ять років, то пріоритетна форма для її влаштування – усиновлення. Отже, подумавши, Світлана залишилася стояти на своєму: раз на тиждень вона вперто почала відвідувати службу з надією, що з’являться в базі даних нові анкети дітей для усиновлення. І ось одного разу спеціаліст служби Юлія Петрівна запитала «Ну що поїдете дивитися?»

Звісно, Світлана була готова їхати куди завгодно, аби тільки там було її дитя. В будинку дитини вона побачила чудового хлопчика, без особливих потреб у здоров’ї. Малюк страждав лише на непереносимість фолієвої кислоти і трохи нирки потрібно було підлікувати. Та чим далі просувалися пошуки, тим спокійніше Світлана ставилася до такого роду діагнозів, бо як показувала практика, чекати на зовсім-зовсім здорове дитя потрібно було ще невідомо скільки.

Побачивши малюка, Світлана одразу уявила, як він вже став її сином, як вона піклуватиметься і дбатиме про нього, тим більше, що він виглядав значно краще, ніж про нього йшлося в сухій характеристиці. Та на превеликий жаль, за кілька днів у Світланиної мами стався інсульт. За стресом, емоційним виснаженням і цілодобовим чергуванням біля мами Світлана не наважилась на всиновлення. Заспокоювало, що у хлопчика все ж таки з’явилася рідна людина. Він усиновлений гарною родиною. Як згодом дізналася Світлана, по хлопчика приїхала родина з Рівненщини.
 
«Тоді я зрозуміла, що потрібно виходити на національний рівень пошуків. Знайшла сайт «Сирітству – ні», переглядала анкети діток, але хто мені подобався, мали кілька братів і сестер. А всіх одразу взяти — мені не під силу, - згадує Світлана. - Одного дня на сайті з’явилась світлина хлопчика з Миколаївської області. Я подзвонила до Служби і чудо (!): «Поки кандидатів на цю дитину немає, приїжджайте!», - почула жінка.

Світлану вмовляти довго не довелося, легка на підйом, наступного дня вона вже їхала до Миколаєва. Її попередили, що малюк проходить медогляд і можна трохи почекати, але вона поспішала сама все побачити. По приїзді новини були приголомшуючі: лікарі поставили малюку діагноз несумісний з життям. Болісно, гірко, і шкода дитину, але Світлані і цього разу доводилося відійти в сторону та знов запастися терпінням. Але, вийшовши з будівлі закладу, щось всередині не дозволяло ось так з нічим повертатися додому.

Приїхавши на вокзал, Світлана не поїхала до Харкова, а сіла на автобус до Одеси. Від Миколаєва туди їхати всього дві години. А якщо саме там вдасться знайти своє маленьке щастя, чому б не випробувати удачу?

На щастя, спеціаліст служби була на місці, показала Світлані анкети, але знов таки про маленьких дітей фахівець казала, що їх мали всиновити місцеві кандидати. Що Світлані сподобалося, так це порада від одеситів: придивитися до діток, які мають одного братика чи сестричку. «Усиновителі до іншої області зазвичай приїжджають за двома дітками, а по одному забирають місцеві кандидати на усиновлення», - зауважила спеціаліст. Врахувавши всі «за» та «проти», безкінечні поїздки та дозволи то в одній, то в одній, то іншій області, Світлана замислилася. «І що є по двоє?», - запитала вона. «Так, діти є», запевняли в службі. Тільки щоб забрати сиблінгів (так називають рідних братів та сестер), потрібно було повернутися до Харкова й переписати заяву на всиновлення двох діток.

 За іронією долі за кілька днів в Одеській області Світлану запросили подивитися анкету не двох, а одного хлопчика. Дитина виглядала, немов янголятко. Таких часто в рекламі знімають: з білявим волоссям, з рум'яними щічками. Так розповідали в службі, а в будинку дитини жінка почула від головного лікаря зовсім іншу історію. З її слів, хлопчик відставав від розвитку та мав спадкову хворобу, більше того лікар зробила невтішне припущення, що «малюка взагалі ніхто не усиновить, бо така дитина нікому не потрібна». Світлана попросила подзвонити до району, де народилася дитина. Сам на сам їй поспілкуватися не дали, але з розмови вона зрозуміла, що справи погані. Вона і досі не знає, чи дійсно дитина на стільки хвора, чи їй просто не хотіли віддавати це дитя, чекаючи на більш заможних усиновителів. Звичайно, без службового розслідування звинувачувати ми нікого не вправі, просто такі припущення можна зробити з того, що в базі анкет на порталі Світлана невдовзі того білявого хлопчика не знайшла.

Що було далі? Ні, опускати руки та відступати Світлана точно не збиралася.  Поки вона чекала на переоформлення документів у Харкові, встигла з’їздити до Святогірської лаври, попросити благословення на всиновлення. Через постійні очікування, сподівання, хвилювання захотілося якоїсь розради, душевного спокою і впевненості, що врешті решт все буде добре. І до слова сказати, Світлану ця поїздка морально дуже підтримала.

«Поділитися своєю історією я вирішила, щоб такі ж як я усиновителі, не зупинялися в пошуках, - каже Світлана. – Не виходить з першого разу? Не біда! З різних причин мені доводилося відкладати усиновлення, он скільки я об’їздила, але вірила, що мої діти мене дочекаються».

Невдовзі Світлана побачила на порталі світлини дівчинки і хлопчика і знов по Миколаївській області. Подзвонила. У службі на неї чекали. Приїхала – від спеціалістів служби тисячі вибачень: «Місцева пара таки дала згоду на усиновлення, не маємо право їм відмовити». Але Наталія Леонідівна, фахівець служби, попросила Світлану не засмучуватися. За її словами зараз триває судовий процес позбавлення батьківських прав біологічної мами цих діток.

Чесно кажучи, нашій наполегливій і завзятій героїні спадало на думку, що таким чином її хочуть спровадити. Минув тиждень - тиша, Світлана все ж вирішила сама нагадати про себе. І як же вона зраділа, почувши що документи готові і можна приїжджати та знайомитися з дітьми.

Сестричка і братик жили окремо в різних закладах. Дівчинці було майже шість рочків, а хлопчику – два. Коли діти зустрілися, один одного навіть не впізнали. Дівчинка жила в самому Миколаєві, а хлопчика влаштували в заклад в районному центрі. Світлані дуже сподобалось, як її щиро і привітно її зустріли в районі. До того ж спеціалісти познайомили її з сім’єю, яка вже виховувала усиновлену дівчинку. В них, до речі, Світлана і зупинилася переночувати. Це був дійно щасливий випадок, бо родина швиденько провела Світлані такі собі домашні курси для усиновителів. Вони розповіли, як можуть поводити себе діти, і чому так. В принципі, зважаючи на всі «принади» життя таких дітей і в біологічних сім’ях, і в інтернатах, це нормальна реакція.

Наприклад, після усиновлення Світланина донечка постійно перевіряла маму на міцність: повчала братика, що «ця жінка їм не рідна». Будучи до цього готовою, Світлана реагувала спокійно, кожного дня, кожної години дбаючи та піклуючись про них, аж поки діти не відчули (особливо старша дівчинка) колись втрачене почуття довіри до дорослого.

Сьогодні вони чудова сім’я, обожнюють разом відпочивати, навчатися та займатися спортом. Діти взагалі не хворіють, бо Світлана привчила їх загартовуватися, а за перший рік, що вони вдома, донечка виросла на 13, а синок на 12 сантиметрів. Обоє дітей вчать англійську, а донечка ще й відвідує математичний клас і музичну школу. Світлана пишається своїми дітками і мріє, щоб скоріше в країні настав мир, а там, сподівається, в них з’явиться ще один синочок та братик. Документи вже зібрані і пошуки розпочаті. Ми вже до них приєдналися, тож попереду складна, але неймовірно важлива робота, а ще в однієї дитини з інтернату - любляча і дбайлива сім'я!

 

 
Ярослава Цибульська, sirotstvy.net