В чому секрет дитячої слухняності? Історія усиновлення Крістіни

 

Крістіна з’явилася у мами й тата майже непомітно – ніхто з сусідів одразу не зрозумів, що у Олени й Сергія тепер є дитина. Всі знали, що подружжя постійно доглядає за своїми племінниками. А на появу своєї дитинки Олена й Сергій чекали 20 років. Усиновлення подарувало їм лагідну й усміхнену донечку – про яку вони колись тільки мріяти.

Олена та Сергій добре знаються на вихованні хлопчиків. Їхні племінники зростали на два будинки: вдома і у тьоті з дядею.  Не дивно, що подружжя мріяло саме про донечку – з бантиками, спідничками, ляльками.

«Крістінку ми одразу полюбили. Здається, вона народжена саме для нас. Чесно, ми готувалися до гіршого – безсонних ночей і плачу, але це надзвичайна дитина – таких ще варто пошукати! У вихованні для мене став новим лише один фактор: Крістінка – дівчинка!, – Олена посміхається. – До цього ми з чоловіком доглядали трьох наших племінників. Але ми дуже хотіли донечку, тому з радістю перекваліфіковуємося».

Крістінку батьки удочерили у січні. Понад місяць ніхто з сусідів і знайомих не звертав уваги, чия це дитина.

Поки знайома не зауважтла: «Дивлюся, ви постійно з дитиною. Де ж її батьки?»
«А ми ї є батьки! Крістіну ми удочерили, вона наша донечка!», - як і є відповіла Олена.

А наступного дня всі сусіди у будинку вітали Олену: «Яка радість!». Нарешті прийшло довгоочікуване справжнє щастя – бути батьками!

«Про усиновлення я давно мріяла. Перші сім років подружнього життя не втрачали надії народити дитину, намагались лікуватися, але нічого не виходило, так і махнули рукою. Усиновити я давно хотіла дитину, а Сергій вважав інакше: немає дітей, значить так потрібно. Потім минув ще час. Чоловік почав розмови: потрібні діти,.. може усиновимо... А  мене, зрозуміло, вмовляти не довелось».

За словом не квапились із ділом. З серпня минулого року почали оформлення документів на усиновлення, а вже у жовтні отримали направлення на зустріч із Крістіною.

«Крістіну я побачила вперше на порталі Sirotstvy.net. Одразу зателефонувала за номером, вказаним в анкеті. Мені сказали дату її народження – 7 січня. «Точно, - думаю, - це нам подарунок на Різдво!». Іще мене попередили, що дівчинка не з благополучної родини. На це я не звертала уваги. Головне – це дитина, як є тут і зараз, а виховувати її нам. Тому вирішили: будемо знайомитись!»

Перша поїздка до дитячого будинку, де мешкала Крістіна, вийшла не такою, як очікувалося. Відстань, що розділяла батьків і донечку не велика, а ось транспортна розв’язка геть не зручна – швидко доїхати ніяк неможна. Поки прибули – дівчинка вже спала. Батьки не стали просити її розбудити, довелось повертатись додому. Шкода, що наступного дня поїхати не вийшло. Сергій не міг терміново відпроситися з роботи. Але спеціалісти служби знайшли вихід – призначили зустріч з Крістіною в суботу.

«Я дякую співробітникам Донецької обласної служби у справах дітей, - ділиться Олена. – Люди дійсно робили все від них залежне, щоб діти жили в сім’ях. Пам’ятаю, як ми приїжджали в обідній час, а Нона Ноївна, наш спеціаліст, залишалась на робочому місці і працювала з нами. Тобто люди жертвували своїм вільним часом заради нас», - згадує Олена.

Нам радили подивитись анкети й інших діток. Річ у тім, як казали у дитбудинку, що Крістіна мала затримку у розвитку, в свої рік і дев’ять місяців ходити не вміла: зробить два кроки й одразу падає. Та ми стояли на своєму – їдемо знайомитись із дівчинкою. Коли відчиняються двері, заходить Крістіна за руку з вихователем, відпускає її руку і біжить до нас. Сама біжить! Ми раділи і дивувались водночас. Простягала до нас ручки!».

Хоч Крістіна і не могла ще розмовляти, було зрозуміло: батьки їй сподобались. Це тепер вона без зупинки торочить: «Мама, тато, дід, баба, тьотя, дядя, брат». Так, у Крістінки тепер велика родина! А братик – молодший двоюрідний, з яким вони добре потоваришувала. Взагалі, дівчинка почала швидко розвиватися вдома. Ходить, розмовляє, вчиться самостійно їсти, одягатися, танцює і головне відтає від скованості й страху.

«Спочатку Крістіна боялася нашої собачки Уми, а тепер лізе обіймати її. Боялась шуму пилососа, тепер сама хоче мені допомагати прибирати. Можливо, їх у дитбудинку лякали, або наказували, бо дитина дуже боялась різких рухів і шуму – і просто застигала мов кам’яна. Тоді я просто тихенько підходила і жаліла її по голівці.

Але ми вже помічаємо як наша донечка стає звичайним дитям – навіть сама починає до нас загравати, щоб гралися з нею. Вони з Сергієм люблять побігати один за одним поганятись. І ще Крістіні дуже допомогло те, що коли ми забрали її, з нами мешкали моя мама і бабуся. Як же вона допомагала своїй прабабусі – щось принесе, пожаліє, візьме за руку! Настільки добре дитя! Вперше в житті Крістіна відчула, що в неї є родина, що вона не сама. Тому вона одразу стала нашою – улюбленою, найріднішою дитиною! А нам є тепер заради кого жити і бути щасливими».

 

Sirotstvy.net