«В Артемчика гени будуть наші»

Свого хлопчика Олена та Ярослав із Черкащини, за словами жінки, знайшли та забрали в родину настільки легко й швидко, що навіть не встигли злякатися всіх перипетій збору документів, поїздок по службах у справах дітей та дитячих закладах.

Медичні показники не дозволяли подружжю народити маля, тож вихід був один – усиновлення. Олена йшла до цього рішення поступово: знадобилося півроку, аби вона впевнено сказала чоловіку, що хоче усиновити дитину. Ярослав підтримав таку ідею. І вже через кілька днів вони прийшли на прийом до спеціаліста місцевої служби у справах дітей, яка в районній газеті вела свою колонку про материнство, усиновлення, встановлення опіки, сімейні форми влаштування дітей. Саме в газеті сім’я, власне, й знайшла потрібні контакти.

Пакет документів зібрали дуже швидко. Буквально день знадобився для того, щоб пройти всіх лікарів. Результатів аналізів треба було чекати довше, але, почувши про бажання пари усиновити дитину, медперсонал пішов на зустріч і прискорив процес. З підготовкою інших довідок проблем не виникло.

Якраз у той час, коли Олена та Ярослав прийшли до спеціаліста, аби подивитися анкети малюків, у районній службі у справах дітей були представники обласної служби. Вони теж перейнялися проблемою пошуку немовляти й пообіцяли передзвонити, якщо когось знайдуть. Так і сталося. Подружжю зателефонували й розповіли, що в Донецьку є двомісячний хлопчик.

«Ми приїхали в лікарю, – розповідає Олена, – дитина була там. Головний лікар ще не хотіла нам показувати хлопчика, бо йому тільки через два дні мало виповнитися два місяці. А потім подивилася на мене й сказала: «Він так на вас схожий, забирайте, поки я не передумала». Спочатку ми встановили опіку над Артемчиком, а усиновлення проводили пізніше за місцем проживання дитини, тобто вже в себе.

Ще в лікарні, коли я побачила сина, мені стало страшно, адже він був таким малесеньким. Не знала навіть, як його взяти, як перепеленяти. Боязні того, що я його не зможу полюбити, не було, хоча багато моїх знайомих не наважуються усиновлювати саме через це. Не було страху й через невідомість генетики дитини. За результатами медичного огляду, Артемчик був здоровий, а про маму його ми навіть не розпитували. Вона його покинула в пологовому будинку, і все. Ми з чоловіком знаємо: в Артемчика гени будуть наші».

Зараз батьки не можуть нарадуватися сином: кмітливий, допитливий, говірливий. У десять місяців він уже почав ходити, у два роки говорив реченнями, а зараз – вік «чомучки». Артем хоче собі сестричку чи братика, і тато з мамою пообіцяли, що скоро в нього з’явиться ще одна рідна маленька людина. 
 
«Ми навіть не намагалися приховати від родичів та знайомих того, що наш син усиновлений, – розповідає Олена. – Безглуздо було б говорити, що я його народила. Працюю в магазині, у всіх на виду. Ніякого живота не було, а тут раптом народила маля?.. Ні… Може, ще кілька років тому усиновлення було дивиною, а зараз, у післячорнобильську добу, багато пар, які не можуть народити. Тільки серед моїх однокласників скільки таких!.. Думка «А що люди скажуть?» у мене навіть не виникала. І, слава Богу, за три роки ніхто в очі нічого образливого про дитину не сказав, і пальцями на нас не показували. Моя мама нормально поставилася до нашого рішення усиновити, а свекруха спочатку відмовляла. Рідним своїм навіть сказала, що це нами народжена дитина. Вони покивали головами, наче повірили, але ж усі все розуміють. Зате зараз це улюблений бабусин онук».

Олена відтягує думку про те, що прийде час, коли треба буде поговорити з сином і розповісти йому правду. Вона впевнена, що потрібні слова знайдуться. А зараз хочеться жити на повну, жити й насолоджуватися цим щастям – сином Артемком.
 
Алла Корнієнко, портал www.sirotstvy.net