Усиновити відразу чотирьох, або Багатодітному батьківству – так!

«Я вечорами підробляю таксистом, – розповідає Олег. – Часто везу якогось чоловіка з ресторану, а він скаржиться: «Ой,  прогуляв сьогодні 9 тисяч гривень…» А я собі думаю: «От ти прогуляв 9 тисяч за раз, а ти не подумав, що хтось, може, сьогодні взагалі не вечеряв». Хоча… У мене теж були й ресторани, і гроші, і машини, і купа друзів. А коли це все зникло, лишилося троє друзів. Бачення життя змінилося, і я багато чого переосмислив».

Кілька місяців тому Олег та Наталя усиновили відразу чотирьох дітей. Вони не дуже хотіли цього розголошувати, адже не вважають себе героями, хоча випадок, звичайно ж, рідкісний і достойний того, щоб про нього почули.

Першу донечку, Діанку, подружжя усиновило ще в 2006 році. Її знайшли швидко, адже майбутня тьотя дівчинки працювала в лікарні, де мати залишила немовля. З появою донечки сім’я змінилася, думки змінилися. Те, чого раніше не любили, довелося полюбити, те, чого раніше не робили, довелося тепер робити. І все заради донечки.

Не так давно Діана почала просити в батьків братика чи сестричку, і тато з мамою задумалися про друге усиновлення. На одному з семінарів Олег познайомився з директором дитячого закладу для дітей, позбавлених батьківської опіки, і жінка розповіла, що в них є дітки, яких можна взяти в сім’ю. Ця розмова стала ніби поштовхом. Чоловік і дружина зібрали документи, їх поставили в чергу в районній службі у справах дітей, але відразу попередили, що немовлята потрапляють на облік рідко: за останній рік не було жодної дитини.

Олег та Наталя вирішили не чекати, а почали активний пошук, звернулися в обласну службу. Їм запропонували подивитися хлопчика й дівчинку. А коли пара почала розпитувати про дітей, з’ясувалося, що у них є ще дві старші сестри, але служба була не проти їхнього розділення. «Ні, – відповів чоловік, – розділення не буде. Або ми заберемо чотирьох, або нікого». Деякий час вони ще вагалися, але все ж поїхали знайомитися з двома меншенькими, старші були в іншому закладі.

«Тільки ми приїхали, – ділиться спогадами Олег, – Юля (2,5 роки – прим. авт.) підбігла до дружини, обняла й сказала: «Мама!» Я подумав, що їх натренували, щоб вони сподобалися. Але малі діти всіх називають мамами, навіть мене спочатку так називали. Ми їм привезли подарунки, яким вони  дуже зраділи. Потім було ще дві зустрічі, і зі старшими теж.

Коли ми забирали дітей додому, у них навіть взуття не було. Яйце, деруни – вони не знали, що це. Раз дали банан, то почалася рвота. Просто їхня біологічна мати за ними зовсім не доглядала. Діти по 10 днів нічого не їли. Зразу не могли втамувати голод. От ми вечеряємо, а вони питають: «А що ми завтра будемо їсти?» Ну уявіть собі: таке дитина у вас питає… Чотири місяці вони провели поза родиною, за цей час їх дечому почали вчити, але педагогічна занедбаність дуже серйозна. У всіх були деякі проблеми зі здоров’ям, ми почали це виправляти, зуби всім полікували.

Перший місяць із п’ятьма дітьми було дуже важко. Зараз уже простіше. Якщо тоді вранці ми всі вдягалися за годину, то тепер півгодини – і готові йти до школи та до дитсадка».

Найстарша Аріна ходить у перший клас. Узагалі-то вона зараз могла б бути другокласницею, але, коли батьки почали з нею займатися, зрозуміли, що рівень знань дуже низький: ледве читала й писала. І не дивно – дитина не мала навіть зимового взуття, аби піти до школи, що вже й казати про підручники, зошити. Матері тижнями не було вдома – і Аріні явно було не до навчання. Зараз їй щодня допомагають готувати домашнє завдання і приділяють багато уваги. Тож і вчитися хочеться!

Шестирічна Яна ходить у садочку в одну групу з Діаною. До речі, хоч Діанка й просила в батьків братика чи сестричку, їй також довелося пережити період адаптації, період ревнощів. Олегу й Наталі переконливими розмовами вдалося донести до доньки, що вони не перестали її любити і всі діти для них однаково важливі й дорогі.

Меншенькі, Руслан та Юля, теж уже адаптувалися, вчаться всьому, звикають до порядку. Мама й тато вчать із ними віршики, щоб покращити пам’ять. Нещодавно в дитсадку у хлопчика проводилося свято осені, у якому він також брав участь.

«Ми з дружиною спочатку переживали, чи зможемо забезпечити усім необхідним п’ятьох дітей, – говорить Олег. – Хотіли створити прийомну сім’ю, але обласна служба була проти: тільки усиновлення. Думали, що позичимо у друзів на речі першої необхідності для дітей, поки не отримаємо частину грошових виплат у зв’язку з усиновленям. Нам багато хто допомагає. Телефонує друг, каже: «Приїжджайте в гості». Ми приїхали – він нам з одягом для малечі допоміг. Так неочікувано було й приємно! Сусідка, як дізналася, що діти вдома, молоко почала приносити.

Діти – це щастя, яке треба тільки відчути. Вони повертають набагато більше любові, ніж ти їм віддаєш».

Алла Корнієнко, портал www.sirotstvy.net