Усиновлену дитину теж треба «виносити»

Олексій із любов’ю дивився на округлий животик дружини…
– Катю, а якщо знову буде хлопчик? – запитав він раптом.
– Ну що ж, тоді донечку усиновимо…

З моменту тієї розмови минуло десять років. У Катерини й Олексія підростали два сини, але хотілося ще й донечку… Тоді вони навіть не підозрювали, що усиновити дитину так само складно, як і народити.

Удруге мова про усиновлення зайшла, коли жінці почали потрапляти на очі ролики «Цій дитині потрібна родина!» Тоді Катя почула думку своєї мами, яка була категорично проти «чужої» дитини. А два роки тому жінка випадково зайшла на сайт www.sirotstvy.net. Портал тільки відкрився, діток у базі було небагато, та саме після перегляду фотографій малюків до Каті прийшла внутрішня впевненість у необхідності усиновлення. Увечері показала портал чоловікові, він трохи подумав і сказав: «Будемо збирати документи».

Поки готувалися довідки для отримання статусу кандидатів, дітей, які сподобалися подружжю, забрали. У їхній обласній службі у справах дітей відповіли, що малюків бажаного віку нема, тому Катя й Олексій вирішили їхати в Київ.

«У службі, де дівчинка, з якою ми мали знайомитися, стояла на обліку, нас прийняли привітно, – розповідає Катя. – Проте не можу такого сказати про прийом у дитячому закладі. Там на мене дивилися як на інопланетянку: «Навіщо вам ця дитина з незрозумілою схильністю, якщо вже маєте двох своїх синів???» Першого дня до дівчинки нас так і не пустили, а другого – прочитали багато різних діагнозів, які нібито в неї були. Особливо вразили аналізи. З такими й дорослі не живуть, а тут дитина двох з половиною років… Це я розуміла як медик. А на вигляд вона була дитина як дитина. Коли їхали з дитячого закладу, працівник служби попросила мене написати відмову від цієї дитини. Ми подумали, що, можливо, так буде краще для неї. Минув місяць, і фото дівчинки зникло з порталу…

А ми шукали й шукали… І якось так неочікувано в нашому районі майже одночасно народилося дві дівчинки. Одну відразу забрали родичі, а друга була нашою. Проте тоді ми цього ще не знали, продовжували шукати в інших областях та й у своїй.

Одна моя знайома, яка усиновила дитину, якось сказала: «Усиновлення – це такий же процес, як і народження дитини. Її спочатку потрібно «виносити»…» От ми й «виношували». Щоправда, цей процес у нас дещо затягнувся…

Коли ми вдруге переоформили документи, подзвонили з нашої служби й повідомили, що є дівчинка. Побачивши малечу, чоловік сказав, що вона НАША – і все! Минуло ще два місяці, і доня була вдома».

Адаптації не було ні в батьків, ні в донечки, ні у старших дітей подружжя, хоча менший син спочатку трохи ревнував, «дувся». Проте всі дуже чекали на цю дівчинку. Адаптація була тільки в бабусі й дідуся. Перший місяць вони навіть не розмовляли з Катею та Олексієм. Ще кілька місяців не приходили до них. Одним словом – адаптація! Проте зараз вона для них улюблена внучка, така ж рідна, як і хлопці.

«Ми бажаємо тим, хто вирішив узяти дитину у свою сім’ю, не боятися зробити цей крок, – говорить Катя. – Адже без дітей немає в домі щастя».

Алла Корнієнко, портал sirotstvy.net.