Усиновлення – це таке собі щеплення, або Як прищеплювали Варю

«Я ніколи нікому не дам поради: «Іди усиновлюй», – говорить Оксана Іванець. – Тому що це все дуже-дуже індивідуально, це треба пережити, «перехворіти» цим. Дійсно, як після щеплення люди хворіють, так і при усиновленні – треба перехворіти».

Оксана знає, що це таке, оце «перехворіти». Адаптація після усиновлення Варі була досить складною.
 
До рішення усиновити родина з Харкова приходила не один рік, свідома готовність з’явилася в 2014 році, тоді ж і почали збирати документи. У той час подружжя виховувало трьох своїх кровних дітей: 8-річну донечку та 4-річного й 2-річного синочків.

Документи зібрали без особливих труднощів. Найдовше – 1 місяць – чекали довідку про несудимість. Коли отримали статус кандидатів в усиновлювачі, спеціалісти їхньої служби у справах дітей порадили подивитися анкету 2-річної Варі на порталі «Сирітству – ні!». Дівчинка сподобалася, тож узяли направлення на знайомство.

У кабінеті в головного лікаря майбутнім батькам називали страшні діагнози дитини, але, коли Оксана побачила її, сумніви зникли. Мама з досвідом не побачила нічого такого, що не виправлялося б. Так, було відставання в розвитку, але воно є в усіх дітей із закладів інтернатного типу. На контакт Варя пішла швидко, вона й досі до всіх іде, навіть до чужих людей. Мамі й нині ще доводиться вести роз’яснювальну роботу, що до незнайомців не треба йти на руки. Тож контакт був установлений – документи подали до суду. Протягом двох місяців Оксана через день приходила до дівчинки. Вона вже чекала на неї, казала: «Мама прийшла», – й бігла зустрічати, хто б у приміщення не заходив.
 
Процес усиновлення трохи затягнувся, не вистачало якогось документа. Секретар не повідомила про це, потім виправдовувалася, що нібито повідомляла… Але то все позаду. 30 грудня 2014 року Варя була вже вдома!

Процес звикання дівчинки до сестрички та братиків, за словами мами, пройшов більш-менш легко. Старшій доньці, щоправда, доводилося нагадувати, що Варя – не лялька, а жива людина, адже дівчинка постійно її наряджала, годувала. Старший син певний час узагалі ігнорував Варю, ніби й не помічав, не сприймав, а молодший відразу з нею подружився, вони ровесники, тож знайшли спільну мову. З татом швидко поладнали, він у них у сім’ї «хороший поліцейський», діти до нього навіть більше тягнуться. Протягом перших трьох місяців Варя дуже кусалася. І позитивні емоції, і негативні вона виражала саме так. І пояснювали, і сварилися – нічого не допомагало. Тільки згодом це припинилося. Були й порізані штори, і порізаний одяг, і розбитий лак для нігтів – так Варя пізнавала світ.
 
«Якщо оцінити за 10-бальною шкалою складність нашої адаптації, то це було 15, – розповідає Оксана. – Це проходило дуже важко! Я навіть не думала, що настільки складно буде. Я й плакала, і психувала, і з дому йшла, тому що треба було охолонути. Розуміла, що Варя так пізнавала світ, але деякі її витівки мене просто виводили. Дратувало буквально все в ній: і запах, і поведінка, і її постійні зміни настрою – то в нас істерика, то ми катаємося на люстрі. Свої діти спокійніші були, а це така дівчинка-ураган. Іноді кажуть, що «чужих дітей не буває», чи «народив серцем – полюбив душею», та тепер мене ці фрази дратують. Так можуть казати тільки люди, які не всиновлювали. Як можна полюбити зовсім чужу, незнайому людину, навіть якщо це дитина? Ти буквально вживлюєш, прищеплюєш дитину, а процес щеплення дуже болючий. Треба перехворіти цим – твій організм, твоя істота протестує, виникають побічні явища, аж до нудоти в прямому сенсі слова…»

А почуття з’явилися пізніше, мабуть, через 1,5 року після усиновлення. Ключовий момент, мабуть, був, коли піднялася в неї температура 41,2, налякала нас, страшно стало, приїхали лікарі, думала, що заберуть у реанімацію. У той момент уже чітко усвідомила, що Варя – наша, рідна. Та й узагалі вже життя не уявляєш без неї».
 
Таємницю усиновлення батьки не зберігатимуть, адже бачили на прикладі інших, як боляче буває, коли дитина дізнається правду не від них. Оксана вже почала розповідати Варі про її походження так, як робила це її подруга Наталя. Про сім’ю Наталі та Вадима ми писали нещодавно.

Оксана вважає, що система усиновлення в Україні взагалі не ідеальна. Жінка впевнена, що спеціальні курси кандидати в усиновлювачі повинні проходити обов’язково, занять із психологами має бути мінімум 15 – 20. Їм такого взагалі не запропонували. А виховання кровних дітей та усиновлених – зовсім різне, принаймні спочатку.
 
«Усиновлювачі – це не янголи, що спустилися з небес, – говорить Оксана. – Це звичайнісінькі люди, які іноді навіть не знають, що їх очікує. Узагалі, виховання дитини – це неабиякий труд. А тут ти додому привозиш зовсім незнайому людину, досить часто чисту, як білий аркуш у плані знань та вмінь. І якщо кровну дитину ти виховуєш ще в утробі, то тут ти отримав, наприклад, 3-річний подарунок, іноді з тими звичками, яких не хотів би бачити. Тому для того, щоб дитина стала «своєю», треба багато працювати, переробляти, перекручувати… І саме на цьому етапі батькам необхідна професійна допомога, адже іноді й не знаєш, як підступитися, з якого боку… Ми цю допомогу, на жаль, шукали в соціальних мережах серед таких, як і ми. Я дякую Богу за те, що в нашому житті з’явилися такі люди. Але ж на їхньому місці повинні бути спеціалісти зі служб…

Та все позаду. І ось ти вже бачиш результат своєї праці та починаєш милуватися. Тому що дитина вже не чужа, у ній є трошки тебе. І з часом помічаєш усе більше зробленого тобою. Ну як можна не полюбити свій витвір?»