Усиновлення – це просто один зі способів появи дитини в сім’ї

Ілона кілька разів зверталася до спеціаліста програми «Сирітству – ні!», аби проконсультуватися з питань усиновлення. Так і познайомилися. А коли їхня донечка була вже в родині, жінка поділилася з нами радісною новиною й пообіцяла розповісти свою історію, а згодом навіть написала її сама, адже впевнена, що цей досвід може стати в пригоді іншим людям. Сподіваємося, що так і буде.

Тему усиновлення ми з чоловіком підняли вперше відразу після одруження. Ми тоді вирішили, що спочатку в нас з’являться біологічні діти, а вже потім, маючи досвід виховання, ми допоможемо дитині-сироті. Ішли роки, біологічні діти в нас усе не з’являлися, почався період обстежень та лікування. Це займало багато часу, потребувало значних зусиль та коштів, а лікування не приносило ніяких результатів. Прийшли біль та відчуття безвиході, а та давня наша розмова про усиновлення чомусь забулась…

Одного літа ми з чоловіком поїхали як волонтери в дитячий табір. І там познайомилися з неймовірною дівчинкою. Її звати Аня. Вона була не такою, як усі. Діти переважно дуже егоїстичні, думають лише про себе, ця ж дівчинка завжди допомагала тим, хто був поряд, та ділилась усім, що в неї було. Особливо мене вразив її вчинок, коли прийшов час повертатися додому. Упродовж перебування в таборі діти заробляли бали за різні досягнення і вкінці за ці чесно зароблені бали могли купити різні призи. Діти нагрібали іграшки мішками й усе залишали собі. Аня ж була маленькою, і в її групі діти заробили зовсім невелику кількість балів. Вона змогла купити лише кілька іграшок і всі роздала тим людям, яких полюбила в таборі. Однією з тих іграшок зараз бавиться моя доця :)

Я була в захваті від тієї дівчинки й мріяла познайомитися з її батьками, щоб дізнатися, як виховати таку прекрасну дитину. Зовсім скоро така можливість у мене з’явилася. Через кілька тижнів була післятабірна зустріч, і там я знову побачила Аню й познайомилась із її бабусею. Після зустрічі проводила їх на зупинку й розговорилась із бабусею Ані. Мені було дуже цікаво, у чому ж секрет виховання такої гуманної дитини. Бабуся розказала непросту історію життя дівчинки. Цікавим для мене став факт, що Аня – усиновлена дитина.

Ми з чоловіком були дуже вражені цим фактом і знову заговорили про усиновлення. Я почала шукати в Інтернеті всю можливу інформацію про те, як усиновити дитину. Деяким вимогам ми не відповідали, тому ще якийсь час не наважувалися піти в службу у справах дітей. Коли ж ми все таки туди прийшли, то на практиці все виявилося набагато простіше, ніж пишуть на форумах. У службі нас прийняли дуже добре та навіть підказали, що потрібно зробити, щоб відповідати всім вимогам. Потрібні документи ми зібрали за два з половиною дні, тому інформація про складність збору документів виявилася міфом.

Нескладно було й знайти дитину. Після того, як нам сказали, що в нашому місті діток, що підлягають усиновленню, немає, я дізналася цікаву інформацію про те, що в нашому місті  кількість сиріт найменша, а найбільша – у Донецьку. На той час одна моя хороша подруга тимчасово жила в Донецьку, бо туди по роботі направили її чоловіка. Ми в той час нерідко спілкувалися по телефону, і я розказала їй цікаву інформацію. Коли вона це почула, то відразу запропонувала приїхати до неї в гості й зайти в службу. Будучи людиною легкою на підйом, я відразу зібрала речі й поїхала в Донецьк. Наступного дня вже була в місцевій службі у справах дітей. Прийняли мене там дуже добре. На маленьких діток, як виявилося, там була своя черга, і мені сказали, що є лише одна дівчинка, з якою я можу познайомитись. Вона мала серйозні проблеми зі здоров’ям. Я впевнена, що якби побачила інформацію про цю дитину в Інтернеті, то злякалася б діагнозів і пройшла б повз неї. А от будучи вже безпосередньо в Донецьку, подумала, що раз уже приїхала, то мушу познайомитися з цією єдиною запропонованою мені дівчинкою.

Наступного дня ми з працівником служби пішли знайомитися з дитиною. У своїх мріях я малювала собі симпатичну дівчинку блондинку, схожу на мене, побачила ж перед собою бідненьку, маленьку, дуже худу дитину, яка була зовсім не схожа на намальований мною образ, але, дивлячись на неї, я відразу зрозуміла, що це наша дитина. Усі діагнози в одну мить перестали бути страшними. Я зрозуміла, що готова воювати за її життя та здоров’я.

Ми забрали нашу дівчинку в останній момент перед усіма страшними подіями на Донбасі. Навіть не хочу думати, що вона могла б зараз бути зовсім сама на окупованій території. Хочемо висловити величезну подяку тодішньому начальнику Донецької обласної служби у справах дітей Клочко Світлані Леонідівні, яка познайомила нас із донечкою й неймовірно багато допомагала в усіх питаннях, що виникали в процесі усиновлення, а також експерту з розвитку сімейних форм виховання програми «Сирітству – ні!» Вікторії Чагалян за допомогу у вирішенні юридичних питань, що виникли в нас уже після усиновлення Вікусі.

Багато років у мене було питання до Бога та нерозуміння ситуації, як так трапляється, що тим, хто не хоче діток, Бог їх дає, а ми так довго чекаємо, стільки зусиль докладаємо, а дітей усе нема… Із появою донечки я отримала відповідь на це запитання: і народжені, і усиновлені дітки приходять від Бога. І абсолютно немає значення, яким способом прийшла дитина. Усиновлення – це просто один зі способів появи дитини в сім’ї. Вікуся для нас – найкраща й найрідніша дитина у світі. Скільки б не спостерігала за різними дітками на майданчиках, бачу, що моя дитина – найсимпатичніша, найрозумніша та найкумедніша. Найрідніша наша донечка, дана Богом. Абсолютно всі мої мрії, що стосувалися материнства, з Вікусею здійснилися в значно більшій мірі, ніж я могла сподіватися. Звичайно ж, із усиновленими дітками є дуже багато проблем, як і з біологічними ;), але ж щастя вони приносять набагато більше :)

Коли нас називають героями через те, що ми усиновили дитину, у мене виникає ступор. Ми зовсім не герої. Просто взяли щастя у свою сім’ю.

Раніше, коли я думала про проблему наявності дітей-сиріт, то виникало відчуття безсилля, адже всім допомогти неможливо. Таке можуть зробити лише герої, а я ж – не герой. Зараз прийшло зовсім інше розуміння. Ми, дійсно, не можемо допомогти всім дітям, але практично кожен із нас може допомогти одній дитині.

Виростаючи без сім’ї, виховуючись у державному закладі, дитина залишається не готовою до труднощів реального життя, коли виходить з інтернату у 18 років. Що відбувається далі? Статистика жахає: існує 70% вірогідності, що дитина скоїть злочин; 50%, що почне займатися проституцією; 33%, що не буде мати місця проживання чи роботи; 30%, що впродовж двох років учинить самогубство; 80%, що її шлюб закінчиться розлученням. Ви можете запобігти цьому! Прийнявши дитину в свою сім’ю, ви врятуєте її від безнадійності, дасте життєво важливі навички, поділитеся з нею любов’ю та турботою.