Усиновлена Софійка – здійснена мрія!

Так склалося, що Олександру виховувала не мама, а бабуся. У мами не було на дітей часу. Бабуся ж працювала, їй теж було важко виховувати всіх онучок, тому коли-не-коли маленька Саша з сестрами залишалася в інтернаті. І хоч дівчинка жила там не постійно, уже тоді вирішила: коли виросте, обов’язково візьме у свою родину дитину із закладу для сиріт.

Минув час… Зустріла Олександра справжнє кохання – Сергія. Почалися розмови про весілля, відбулося сватання. Та тільки не давала спокою дівчині її мрія – усиновити дитину. А раптом Cергію ідея не сподобається? Усе ж таки це рішення треба приймати разом… Довго мучилася, але потім вирішила: «Скажу йому, а якщо буде категорично проти, заміж за нього не вийду».

Коли Олександра зізналася про бажання усиновити, Сергій теж сказав, що має повідомити дещо важливе: у нього не може бути дітей. Реакція на новину була дивна: радість і крики «Чудово! Значить, усиновимо!»

«А потім виявилося, що все наш тато міг, – розповідає Олександра. – У нас народилася доця Маріана й майже відразу – син Симеон. У фінансовому плані було трохи важко, але ми готували дітей до того, що колись у них з’явиться усиновлена сестричка. Розповідали Маріані й Симеону, що в нас десь є ще одна донечка, але поки не знаємо, де вона, та в потрібний час дівчинка обов’язково прийде в наш дім.

А в 2009 році народився Георгій. Я пішла в декретну відпустку й почала говорити чоловіку, що, мабуть, настав уже той час, коли можна почати пошуки дитини. Ми дуже боялися, що нам не дозволять усиновити, адже будинок не дуже великий. Та, на щастя, комісія перевірила житло й дала згоду. У районі нам нікого не пропонували, маленьких дівчаток не було.

Спочатку ми шукали неактивно. Я знала про портал sirotstvy.net, щодня дивилася анкети діток. Проглянула вже всю базу, дзвонила в служби, запитувала про багатьох дівчаток. Якось написала на форумі, що вже всіх передивилася, нікого не можу знайти, а мені там хтось відповів: «А цю дівчинку бачили?» І посилання. Я її бачила, але не звернула уваги на неї. А от коли мені написали, ще раз переглянула фото і знайшла одну світлину, на якій Софійка посміхалася. І я закохалася!!!

Тож зателефонувала в Донецьку обласну службу. Мені сказали, що в дівчинки гепатит С… Проте тоді я сприйняла це нормально – з діагнозом, то й з діагнозом. Не могла вже дочекатися чоловіка з роботи, щоб показати йому фото. Увечері він подивився, сказав, що можемо поїхати познайомитися. Я попередила його про Софійчину серйозну хворобу, але що саме в неї – навмисно не казала.

Ми приїхали в будинок дитини в Краматорську. Дівчинку нам показали буквально на кілька хвилин, бо вона тоді простудилася й медперсонал боявся, щоб не стало гірше. Там уже нам детальніше розповіли про її діагнози. Чесно кажучи, навіть відмовляли. А ще ми дізналися, що в них із Георгієм незначна різниця у віці. Вирішили подумати.

Це було взимку, дорога слизька, ще й машина зламалася. Їхали в Донецьк із Краматорська годин 6 чи 8. За цей час із чоловіком наговорилися. Він тоді сказав: «Ти знаєш, кожна дитина має право на родину». Ми ще раніше домовилися, що не будемо перебирати дітьми, тож тоді й вирішили забирати Софійку. А коли пізніше здали аналізи, гепатит С не підтвердився».

Поки готувалися документи, поки чекали суду, Олександра й Сергій із дітьми навідували майбутню донечку. Маріана й Симеон дуже чекали сестричку. Їх усіх не пускали в заклад, тому мама йшла в групу й показувала дітям Софійку через вікно.

А коли подружжя вже подало заяву до суду, Олександра дізналася, що… вагітна. Друзі, знайомі почали відмовляти від усиновлення: «Куди вам ще усиновлювати? Четверо своїх буде. Та ще й п’ята?» Але їхні слова взагалі не чулися й не сприймалися.

Коли Софійка вперше переступила поріг нового дому, старші братик і сестричка кинулися її обнімати, цілувати, а вона кричала: «Відійди! Я тобі дам!» По суті, це були всі слова, які вона вміла говорити, щоправда, вимовляла ще одне слово – «мама».

Адаптаційний період був важким. Дічинка не вміла жувати, пити. У 1 рік і 8 місяців у неї було лише 2 зуби. Проте їла вона як не в себе, запихалася, давилася. До цих пір має звичку потягнути щось зі столу, наприклад печиво, сховати, а потім, коли мама не бачить, їсти.

Спочатку дитина дуже вороже ставилася до людей, але швидко звикла до оточення. Георгія – свого брата-двійника за документами (Софійці змінили дату народження – прим.) вона два місяці била, та потім він почав оборонятися й місяців два сам бився. Зараз їхні стосунки покращилися. Коли одне без одного деякий час, то навіть сумують.

У майбутньому мама хоче розповісти Софійці правду про її походження. Олександра завела зошит, де пише листа до доньки, описує, якою вона була, яку шкоду робила, що цікавого казала. Колись вони обов’язково поговорять, і батьки розкажуть доньці, яка вона для них особлива. Адже так довго, як на неї, вони не чакали ні на одну свою дитину.

«Я вдячна порталу sirotstvy.net, адже ми знайшли Софійку тут, – говорить Олександра. – А ще вдячна людям, які не соромляться розповідати свої історії. Важливо знати, що усиновити – реально. Життєві приклади людей дуже підбадьорюють.

А ще хочу підтримати тих жінок, які самі народити не можуть. Мамою можна стати, навіть не народжуючи. Дехто, звичайно, має відмовки, наприклад боязнь поганих генів. Але я вдячна тій жінці, яка народила Софійку, вдячна, що вона не зробила аборт. Адже тепер у мене є моє диво!»

Алла Корнієнко, портал sirotstvy.net