«У нас тут своя тюрма»

Більшості з нас відомо, що кожна дитина в інтернаті мріє про маму і тата. На прохання керівників інтернатних закладів, журналісти іноді пишуть про нестачу ліків або теплого одягу для дітей. При цьому не порушується питання: а чи можна зробити так, щоб ці діти зростали в сім’ї: рідній чи прийомній? Про дідівщину або насилля у всіх його проявах, ми дізнаємося, коли ці жахливі випадки виходять за межі інтернату. Ще рідше звертають увагу на внутрішній світ дитини, яка живе в інтернатній системі, або, вірніше – виживає. Щоб уявити цей стан, недостатньо навіть поставити себе на місце дитини, яка живе за розкладом, не має вибору і не знає батьківської опіки або хоча б уваги близької людини.

І мало хто знає, що система інтернатного виховання руйнує навіть природне бажання дитини – мати батьків. Інакше як пояснити те, що все частіше в інтернаті ви можете зустріти дітей, які скажуть, що в сім’ю вони не хочуть. Нормальній людині складно повірити в те, що дітей залякують і погрожують покаранням, якщо вони погодяться на прийомну сім’ю. Про це б вам могли розповісти самі дівчатка і хлопчики, які опинилися усередині інтернатівських стін, але вони цього не зроблять. Щоб відвідати їх, потрібен спеціальний дозвіл від керівництва закладу, бо безпека дітей лежить на їхніх плечах. А після випуску з інтернату, молоді хлопці й дівчата не розчиняють серед нас, вони тримаються один одного, наче якась окрема субкультура. А ми, тобто суспільство, не поспішаємо її помічати.
 

 

Чи знаєте ви дітей, які не хочуть в сім’ю?

 

«Я знаю навіщо ви приїхали», - Артемів голос звучить так, ніби, ми з фотографом прийшли зламати йому життя. Звісно, у тринадцять років бунтівний настрій – цілком нормальне явище. Мовляв, сьогодні буду з вами розмовляти, завтра – ні. Але в цьому закладі всі діти підліткового віку одностайно були налаштовані проти нас. Назву інтернату мені не складно вказати, але тоді весь негатив впаде саме на цю установу. Насправді ж, подібних досить багато. А цьому «не пощастило» з приїздом нашої знімальної групи – благодійного проекту «Цій дитині потрібна родина». З дозволу Служб у справах дітей облдержадміністрацій ми фотографуємо та знімаємо на відео дітей-сиріт в інтернатних закладах, щоб розмістити їх анкети на порталі www.sirotstvy.net. За допомогою цього ресурсу кожен усиновитель може побачити фотокартку дитини й відеоролик про неї та скоріше всиновити своє чудо.

Не дивно, що здебільшого подружні пари хочуть всиновити діток до п’яти-семи років. На щастя, для дітей старшого віку існують сімейні форми виховання – опіка, прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу. Їх створює й підтримує держава, але усередині самої системи інтернатних закладів, що теж підпорядковуються державі, відбуваються діаметрально протилежні процеси.

Директорка дитячого будинку привітно посміхається й відкриває нам двері: «Не знаю, може вам вдасться їх умовити. Нас вони не слухаються й сказали, що фотографуватися не будуть».

Діти повсідалися коло телевізора й навіть не озираються на наше «Доброго дня!».

Дівчата й хлопці по 12-15 років, у кожного своє життя: телефон, Вконтакті, мабуть вже парубкують та дівують. Та ні, не мабуть, а точно. Дівчата сидять на колінах у хлопців. А ми тут приїхали фотографувати, щоб їх усиновили.

Йдемо знайомитися з меншими – діти від 7-ми до 10-ти років. У групі всього 6 дітей.

Моя більш досвідчена колега Олена Письменна пояснює: «Інтернат виживає за рахунок дітей-підлітків. Малих всиновлюють, а старшими можна маніпулювати. Не захочуть йти у сім’ю – значить інтернат збереже клас і фінансування на наступний рік. Насправді ж, всі діти мріють про сім’ю».

Заходимо в кімнату, де на нас чекають менші діти – 7-9 років. З ними набагато легше знайти спільну мову. Вони трохи соромляться, але такі щирі, лагідні. Достатньо трошечки похвалити – розквітають посмішкою, туляться до тебе, наполегливо лізуть на руки, наче ми їм не чужі.

Знаю, що не залишуся тут сьогодні і завтра не прийду, а може вже й ніколи. Але відштовхнути і не обійняти цих зайченят не можу. «Аби тільки не почути слово «мама». Адже тоді доведеться пояснювати дитині, що твоя мама обов’язково знайде тебе, а я тут на роботі.

Дивлюся: по коридору ходить Артем зі старшої групи. Вихователь у дверях уважно пильнує.

- Чого ви тут ходите? Вже заняття почалися, – каже вихователь, на вигляд втомлена жінка років шістдесяти.

- Артем, не соромся, йди до нас. Хочеш, ми тобі на згадку залишимо твоє фото?, – намагаємося втертися в довіру до хлопця.

- Вони мені не потрібні, – Артем, як завжди, зарозумілий.

- Ой, цей Артем геть неслухняний, – підключається вихователь. – Ви думаєте його не хотіли всиновити? Та він усім відмовляє. Так, Артем? Зараз я сама відведу тебе на урок, щоб тут не вештався.

Вони йдуть. Десь за годину вихователь відійшла у справах. Артем знов підбирається до нас.

 «Тут ми керуємо, а не нами, – пояснює хлопчик. – Ми тут господарі, як у тюрмі. Знаєте, є тюрми, де у арештантів свої закони, і в нас тут своя тюрма».

Артем має якесь уявлення про місця несвободи, а хто йому розкаже, що таке справжня сім’я? Може вчителі? Чи телебачення? Батьки дали йому життя, а потім відмовилися, і це жорстка правда, з якою Артему доводиться справлятися самостійно.

Намагаюся знайти більш дружній тон до хлопчика: «Дивись, якщо це тюрма, то ми можемо хоча б спробувати випустити тебе на свободу». Ще кілька хвилин переговорів і Артем каже: «Тільки не кажіть вихователям, що я погодився зніматися». Ми трохи шоковані з фотографом переглядаємося і швидко зачиняємо двері, щоб хлопчика не збентежили вихователі.

 Який сором – змусити дитину приховувати те, що вона хоче в сім’ю!

Ми від’їжджаємо з відео, на якому Артем, можливо вперше в житті каже вголос, що мріє про маму і тата. Однокласники хлопчика, як і вранці сидять на підлозі, прикуті до телевізора. Показують черговий одноманітний серіал, як і кожен день у цьому закладі.

 

Інтернати, що ховаються за діагнозами дітей

 

В наступному інтернаті знайомлюся з Вадиком. Він сидить, усміхається і тягнеться мене обійняти. Наш оператор не встиг увімкнути камеру, як Вадик почав монолог: «Мене звати Вадик, вчуся у четвертому класі, не балуюсь, хочу, щоб мене всиновили мама і тато». Нічого собі! Зазвичай діти соромляться, а Вадик, наче чекав на цей момент все життя.

Дивлюся на це миле дитя і згадую Артема. Зовнішньо вони дуже схожі. Тільки Вадик молодший на 2 роки. Тихенько питаю у вихователя, чи є у Вані брат. Жінка каже, що є, але мешкає в іншому інтернаті десь в області. Брати не спілкуються з раннього дитинства. Вадик страждає на ДЦП, тому разом з іншими дітками мешкає в окремому закладі. Попри те, що тут не всі діти можуть пересуватися самостійно, на життя вони не скаржаться, спілкуються з радістю і не бояться бути самими собою. Видно, що проти сім’ї ніхто їх не налаштовує.

Але не все так просто і прозоро. Секрет у назві закладу. Чиновникам достатньо було лише дати йому ганебну назву «інтернат для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, з вадами розумового розвитку». Нагадаю, що у Вадика болять ноги, а не голова. Багато його друзів по інтернату теж страждають на проблеми фізичного, але не розумового характеру. В школі ж їм доводиться вчитися з усіма дітьми за полегшеною програмою. І попри це, ці хлопчики й дівчатка розумні й усвідомлюють: через хворобу в них менше шансів знайти батьків, тому так міцно чіпляються за можливість розказати про себе майбутнім мамі й татові.

 

Штучне сирітство

 

Далі познайомлю вас з Сашком. Саша здоровий хлопчик і не сирота, але вже п’ять років мешкає в інтернаті. Як же так сталося? Мама Сашка втратила роботу, почала пити, а сина віддала до інтернату. За наші з вами податки вона губить долю сина в закритій державній установі.

На перший погляд здається, у Сашка все добре. Він вже звик до нових меблів в інтернаті, до м’якеньких товстезних килимів, тут навіть тренажери є й смачненьким постійно балують. Інтернат знаходиться в обласному центрі й не обділений увагою ні чиновників, ні волонтерів. Але хлопчик все одно втікає до мами в село. І коли каже про неї, на його очах навертаються сльози. У свої тринадцять років він соромиться плакати.

- Нічого, це ж добре, що в тебе є емоції, – заспокоюю я. – В тебе чутливе серце.

- Мені б дуже хотілося знайти тата. Раніше він жив на в’їзді у місто, знаєте, там ще такий здоровезний дуб росте. Тато не знає, що мама мене покинула. Мені хоча б побачити його…

Переборюю ком в горлі й обіймаю Сашка. Не питаю, чи хотів би він жити у прийомній сім’ї, бо на разі це неможливо. Керівництво закладу не дозволяє мені сфотографувати хлопчика, адже він без статусу. Статус дитини-сироти дає право на усиновлення. А в Саші за документами є мама. Я попросила секретаря подивитися, хто Сашин тато. «Записаний зі слів матері». І скільки таких дітей в інтернаті? «Третина», - каже секретар.

Після випуску в цих дітей не буде ні соціальних виплат, ні пільг на вступ до вишу, ні права на безкоштовне житло. Єдине, що в них залишиться – це згадка про рідних батьків. І я не знаю, як вони нею скористаються.

 

Людина, а не статистика

Інтернетом гуляє сумна статистика про те, що більшість випускників інтернатів стають жертвами злочинців, закінчують життя самогубством та не доживають до сорока років. Не стану наводити ці цифри, бо знаю, що такого серйозного дослідження в Україні ще не проводилося. Але один єдиний випадок на все життя довів мені згубність інтернатної системи для дитини.

Вову Струка я знала всього чотири дні, але не забуду його ніколи. Майже непритомного Вову привезла швидка до однієї з київських лікарень. Дитина без документів, потрібно шукати батьків. Коли Вова отямився, розповів, що йому 17 років, зростав в інтернаті, постійного житла не має, а його документи десь згоріли.

Вранці дзвоню до служби у справах дітей того району, де зі слів Вови, він народився. Сказали, що такого хлопчика не знають. Може Вова щось наплутав, або не все розповів?.. Подзвонила до  міліції – такої людини в розшуку немає. Дійсно, хто тебе шукатиме, коли ти сирота? Знов дзвоню до лікарні: «Що з хлопчиком»? - «Ми не повідомляємо діагнози незнайомцям».

Після дзвінка до Міністерства охорони здоров'я лікарі забігали, зробили аналізи і навіть перевели нашого пацієнта до окремої палати. Але діагноз невтішний – відкрита форма туберкульозу, анемія, печінка у дуже поганому стані і т.д..

А коли Вова одужає, куди йому йти? Потрібно було знайти той інтернат, де він виховувався. Але скоро виявилося, що юнаку не 17, а 19 років. Хлопчик був у поганому стані – навіть розмовляв погано, може тому лікарі неправильно записали. Виходить, що Володю правомірно виписали з інтернату. І власні документи він має відновлювати самостійно.

За два дні Вови не стало.

Не стану описувати внутрішню порожнечу й вину, які відчуваю і досі. Але кожного разу згадуватиму Вову Струка, коли йтиметься про те, чи потрібна бездушна, нелюдська система інтернатного виховання тут у нас в Україні – в країні, де так багато відкритих і добродійних, щирих людей. Ми здатні подолати цю систему заради Артема, Вадика, Сашка та ще багато тисяч дітей, які ризикують повторити Володіну долю.

Для цього нам потрібні кардинальні зміни системи. Реформування закладів для дітей з інтернатною формою утримання почалося ще у 2007-му році, але говорити про суттєве покращення ситуації зарано, коли ще понад 117* тисяч дітей виховуються в цих установах. Проблеми інтернатного виховання дітей мають обговорюватися широким загалом, бути у всіх на слуху, але це можливо лише при відкритості інтернатів для громадського контролю.

Українська громадськість вже підтримує розвиток усиновлення та ідеї виховання дітей в сім’ї, залишилось, щоб нас підтримала і держава.

 

 

* за даними моніторингу офісу діяльності Уповноваженого Президента України з прав дитини

 

 

 Ярослава Цибульська, «Магнолія-ТВ»