Творимо історії разом. Коли діти народжуються з маминого серця

Рік тому ми розповідали історію маленького Юрчика з Донеччини. Хлопчик знайшов маму Олену й татка Олександра і переїхав мешкати до Рівненської області. Сьогодні Юрі вже три з половиною рочки. Він відвідує дитячий садочок, веселий, жвавий, верткий та життєрадісний.

«Він у нас, наче перший хлопець на селі!, – жартує мама Олена. – Коли зустрічаю знайомих, усі питають – і дорослі, і діти: «Де ж Юрчик? Коли вийде на прогулянку?»

Хлопчик у всьому намагається бути першим, завжди кудись поспішає, усім цікавиться і намагається брати участь у багатьох справах.

Минулого року в житті Олени та Олександра відбулася ще одна щаслива подія. Вони стали батьками для дівчинки з дитячого будинку! Цього разу доля спрямувала їх до Херсону. При усиновленні часто відбувається, що старші братики і сестрички з’являються пізніше за молодших. Так у Юрчика тепер є сестричка Віолочка! Батьки забрали її, коли дівчинці виповнилось вже п’ять років. 

Рік тому у лютому подружжя знов стало в чергу на усиновлення. Юра вже вдома звик, можна було починати пошуки сестрички, адже мама і тато давно мріяли про донечку. Навесні Олена зайшла на сайт sirotstvy.net. Як раз були опубліковані нові анкети дітей з Херсонської області. Мамі сподобалась одна світлина, і вона зателефонувала до служби. Дуже зраділа, почувши у відповідь: «Приїжджайте! Ми Вас чекаємо!»

Наступного дня батьки вже їхали на зустріч до майбутньої донечки. Юрчика залишити на сестру Олену в Одесі, а самі поїхали до Херсона.

Працівники дитячого будинку влаштували знайомство з дітьми у ненав’язливій формі. П’ятирічні малюки вже добре розуміють, зустрічаючи дорослих гостей, що ці тьоті і дяді можуть стати їхніми батьками. До ігрової кімнати як завжди запросили цілий гурт дітей. Вони разом малювали, грали у ігри. Під наглядом психологів Олені та Олександру, наче волонтерам, дозволили включитися у гру. Було видно, що Віола соромилась незнайомих людей. У дитячому будинку діти майже не бачили чоловіків, тому з появою Олександра страхів побільшало. Наприкінці зустрічі майбутній батько обережно запитав Віолу: «А можна ми ще до тебе прийдемо?!» І дівчинка вмить розтанула, навіть очі засяяли: «Можна!»

Після обіду батьки завітали до неї знов. Віола, хоч і не розмовляла (була надто замкненою), але її аура випромінювала лагідність, акуратність, ніжність і без слів. Олександр одразу сказав дружині: «Що тут думати? Подаємо документи на усиновлення і забираємо дитину додому!».

Віолі батьки ще на початку розповіли, що в неї тепер буде братик, вони будуть гратися, дружити, разом їм буде веселіше! З перших днів життя вдома, дівчинка проявляла піклування й турботу старшої сестри. Віола допомагала одягати Юрчика, разом з мамою заходилася все робити на кухні та по господарству

«Дисциплінована та спокійна дівчинка. Мені навіть спочатку було ніяково від того, як вона акуратно складала свої речі, завжди прибирала за собою постіль та одяг. Зараз, вже трошки відтанула. Знає, що мама завжди поряд і може у всьому допомогти. А ще Віола ніколи нічого у нас не просила, бо дуже сором’язлива. Ми постійно намагалися їй все пропонувати: «А хочеш того? А того?» Сама вона, мов партизан, взагалі нічого не скаже. А перед Новим роком, я її посадила на коліна і пропоную: «Давай напишемо листа Діду Морозу. Щоб ти хотіла у нього попросити?» А вона мені: «Нічого. В мене все є». – Ну можливо, ти хочеш нову іграшку або сукню?» В її замовленні опинилась нова лялечка і гарненький бантик. Дуже любе прикрашатися. Але робить це так стримано і вишукано, мов досвідчений модельєр.

Ми віддали її до музичної школи, щоб вона розвивалась і поступово позбавлялась своїх комплексів. Почали з гри на сопілці, а там буде видно. Вже на Новий рік донечка підготувала й показала нам музичну сценку. Їй взагалі дуже подобається музика!»

Ось так квіточка Віолочка розквітає тепер у родині Олени та Олександра. До речі, ім’я дитині батьки не змінювали. Хоча у дитячому будинку їм і пропонували. Вони запитали у майбутньої донечки: «Як тобі подобається, щоб тебе називали? Може ти хочеш собі нове ім’я?» На що дівчинка відповіла ствердно: «Мене звати Віола. Можна ще називати Віолочкою». От і все! Тепер на весь район одна така чудова дівчинка-фіалочка.

Батьки не зберігають таємницю усиновлення, бо не бачать у цьому необхідності.  Олена заздалегідь попросила всіх вихователів і керівництво дитячого садочку ставитись до її дітей так як і до усіх інших – давати однакове навантаження, не робити поблажок, аби братик і сестричка з малечку розуміли: неважливо, як ти з’явився у мами і тата, головне – як тебе люблять і оберігають!

Для Олени та Олександра діти рідні, любимі, найдорожчі у світі і з’явились вони не з животика, а з маминого серця. Так кажуть багато батьків-усиновителів. Так говорить і Олена;

«Я хочу сказати всім кандидатам, майбутнім татам і мамам, що нема чужих діток, всі дітки повинні мати маму і тата, вони цього потребують понад усе! Ми дуже любимо наших діток, вони – сенс нашого життя!!!!»