«Твої діти тебе дочекаються»

Коли Оксані доводиться говорити про своїх дітей, вона каже: «У мене їх троє: 3 роки, 2 і 22». І це правда. Жінка була заміжньою, проте життя з чоловіком не склалося, і вони просто роз’їхалися. У шлюбі народилася старша донька. Після закінчення 9-го класу дівчинка вступила до ліцею, жила окремо від мами, у гуртожитку. Потім – університет. Оксані стало самотньо, вона розуміла, що донька вже доросла, самостійна. А так хотілося подарувати комусь свою любов та увагу. Тож давнє бажання усиновити дітей посилилося, і Оксана таки втілила його в життя.

У районній службі у справах дітей її відразу поставили перед фактом: «Дівчаток до 3 років нема, та й хлопчиків теж. Найменшенькому – 7 років. Діток доведеться шукати вам самій». А проте розповіли, які документи треба спочатку зібрати. Оксана думала, що найдовше робитиме довідку про відсутність судимості. Та не так сталося як гадалося: з чоловіком вона була офіційно не розлучена, тому вимагали або його дозвіл на всиновлення, або ж таки розлучення. Близько півроку тривала процедура розірвання шлюбу. А коли всі довідки були зібрані, Оксану направили на курси опікунів (вона готувала два пакети документів – на усиновлення та на встановлення опіки – прим. авт.). Там жінка й почула, як непросто знайти маленьких дітей, отримала телефони районних ССД їхньої області.

Саме тоді розпочав свою роботу Всеукраїнський портал національного усиновлення www.sirotstvy.net. Оксана щодня заходила на сайт, передивлялася анкети дітей. Їй дуже сподобалися маленькі братик і сестричка із Закарпаття, дуже-дуже сподобалися, але вони мали ще двох старших, тож навряд чи їх би розділили. Жінці було жаль цих крихіток. «Такі маленькі… Вибачте, що я не можу вас узяти й лишаю тут», – думала вона.

Служба у справах дітей час від часу радила звернутися то в Одеську, то в Донецьку, то в Дніпропетровську області, але все якось не виходило з роботою. Треба було їхати терміново, а кинути все вона не могла. Було відччуття, що діти проходили повз неї, але внутрішній голос підказував: «Твої діти тебе дочекаються».

«Уперше знайомитися з малюками я поїхала, коли була у відпустці, – розповідає Оксана. – Зідзвонилася зі спеціалістами Закарпатської служби, вони сказали, що можна приїхати, у них є двоє 3-річних циганчаток, братик і сестричка. Я приїхала в дитячий будинок. До речі, він був у тому місті, де живе моя колишня свекруха. У неї я й ночувала, хоч стосунки в нас не дуже хороші. Спочатку мене привели до хлопчика. Такий він гарненький – узяла б. Але коли побачила дівчинку… Вона була дуже хвора… Я не готова виховувати дитину-інваліда. Головний лікар заохочував мене, але ні, написала відмову.

Тоді ж передзвонила в обласну службу, пояснила ситуацію. Спеціаліст каже: «Ну хай вам ще покажуть Михайлика й Оксанку». Я собі думаю: «Так це ж ті дітки, яких четверо в сім’ї». Проте вже й мовчу. Як виявилося, було розділення. Старшеньких забрали, а ці лишилися. Спочатку мене повели до дівчинки. Їй було на той час 1 рік і 2 місяці, але виглядала вона, як 5-місячна: ні говорити, ні стояти не вміла. Така вона і бліденька, і лисенька, і нещасненька, а мені – гарна-гарна. А потім показали хлопчика. Йому було 2 роки й 4 місяці. Він теж нічого не говорив, дивився на мене спідлоба, щось жував, а потім шматочок хліба в кишеню сховав. Тоді ми пішли з ним гратися.
 
Я вирішила, що заберу їх, але ніби совість мучила, що «відбираю» дітей у біологічних батьків. Дізналася, хто їхні тато й мама, і вирішила з ними поспілкуватися. Прийшла додому, побачила порядки. Жінка була п’яна, чоловік – теж.  Я зайшла здалеку, сказала, що чула про їхні проблеми, запитала, чи треба їм якась допомога. На це вони відповіли, що все в них нормально і ніяка допомога їм не потрібна. То було дивно для мене, якби, не дай Боже, опинилася в такій ситуації, зробила б усе можливе й неможливе, аби повернути дітей. Поновлювати батьківські права вони не збиралися. І в мене відлягло від душі.

Тричі на тиждень я приїжджала до дітей, жила у свекрухи, а потім поверталася додому, бо тьотя хворіла, мусила доглядати її. Михайлик дуже плакав, коли я їхала, тому останні рази я вже намагалася до нього й не заходити, щоб не травмувати дитину.

А потім суд... 10 днів треба було чекати, оскільки батьки могли подати на апеляцію й оскаржити рішення. Я тоді вже купила найнеобхідніший одяг, ліжечка. Імена дітям змінила, дату народження – теж, адже обоє відставали в розвитку від однолітків, тому вирішила на півроку зменшити їхній вік.

Згадую, як їхала з двома дітьми 4 години електричкою сама. Думаю: яка я тоді смілива була. Приїхали… Моя мама як глянула, каже: «Боже, яка ж немічна дівчинка». Мені тоді так образливо стало. Але якщо чесно, зараз дітей і порівняти не можна з тими, яких я забрала. Донечці був 1 рік і 4 місяці, а вона нічого не говорила, не ходила, навіть не стояла. Важила 5 кілограмів, а синок – 7 у свої 2,5 роки».

У серпні 2010 року дітки були вдома. Невдовзі їм пощастило погуляти на весіллі в старшої сестрички. Хоч Оксанина мама пропонувала посидіти з дітьми, але жінка сказала: «Весілля у сестри раз, тому треба добре відгуляти».

Зараз діти наздоганяють у розвитку, вчать букви й цифри. Дівчинка нарівні з братом вивчає віршики напам’ять, готується до дитячого садочка. Після того, як доньці виповниться 3 роки, Оксана планує виходити на роботу. Усе-таки самій піднімати двох дітей, не працюючи, нелегко. Родичі допомагають, та заняття з учнями приносять деякий дохід.

«Є в мене знайомі, що кажуть: «Яка ти героїня!», – розповідає Оксана. А є й ті, хто питає: «Ти що, дурна?» Ніяка я не героїня, просто відчуваю, що можу поставити на ноги цих двох діток. Хочу побажати людям, які планують усиновити, нічого не боятися, а йти до своєї мети».

Алла Корнієнко, портал www.sirotstvy.net