«Це не ми врятували дитину, а вона принесла багато любові в наш дім». Історія Оксани

Зелене світло жіночій інтуїції

«Це не ми врятували дитину, а вона принесла багато любові в наш дім», - каже Оксана про удочерену донечку. Прийняти дитину в сім'ю  молодій мамі захотілося десь за рік після народження власної доні. «Я зрозуміла, на скільки дитині потрібні любов і турбота батьків і на скільки страшно, коли на плач дитини ніхто не підходить, ніхто не радіє з першого її слова, першого кроку... Потім почала шукати інформацію в інтернеті і розвіяла для себе багато міфів про усиновлених дітей (погані гени, неможливість полюбити їх і т.д.)», - згадує Оксана.

Софійку вона народила, а Златочку удочерили разом з чоловіком Орестом. Що правда, знадобився рік, аби його умовити. І батьки подружжя теж спочатку не сприйняли ідею «на ура», але молода мама поставила на меті переконати рідних, що все буде добре і боятися нічого.

«Я таку колосальну роботу провела!, - посміхається Оксана. – Не знаю, звідки в мене взялася ця впертість, але відступати не думала. Я мусила переконати рідних, що нам це потрібно, бо чиєсь людське життя варто набагато більше, ніж будь-які проблеми на шляху до нашої дитини».

Ось що значить бутив темі! Начитавшись інтерв’ю батьків, які вже усиновили дітей, Оксана знала, що збори документів, пошук дитини забирають деякий час, а іноді й нерви, знала, що маленьких здорових діток забирають частіше, ніж старшеньких. Зважаючи на останнє, коли прийшла до служби у справах дітей сказала, що не шукає гарну дитину чи схожу на неї з чоловіком, а просто хоче, щоб у цієї дитини були діагнози, з якими б їх родина могла справитися. Але спеціаліст обласної служби Наталія Миколаївна (Закарпаття) навпаки порадила подивитися анкету маленької дитини.

Це була дівчинка. Подивилися на анкету – одразу захотілося назвати Златою – золотою дитинкою! До Оксани й Ореста з анкетою дитини знайомилося чимало подружніх пар. Тільки до самого дитячого будинку, де знаходилася дівчинка, ніхто не доїжджав, бо написані діагнози ще у службі відлякували кандидатів.

Оксана почала з’ясовувати стан здоров'я дівчинки, і виявилось, що інформація була застарілою, усі діагнози уже були зняті, тільки відповідні документи з дитячого будинку до служби досі не надіслали.

«Через ці нюанси чоловік до кінця не був упевнений у своєму рішенні, - каже Оксана, - тоді я запропонувала просто піти й подивитися на дитину», - жіноча інтуїція підказувала, що він уже не зможе відмовитися.

І ось вони у дитячому будинку. Нянечка виносить дівчинку, маля плаче, бо злякалася чужих людей, а мама плаче, бо таке відчуття, що це їх дитинка, яка вже в двохрічному віці пережила стільки страшного, а їх з татом не було весь цей час поряд.

Оксана: «Ми вдвох поплакали, потім заспокоїлися, спробували навіть погратися. Але наше з чоловіком рішення уже було остаточне – будемо всиновлювати!».

Суд призначили майже за два місяці. Оскільки Оксана працювала, відвідувати донечку могла лише у вихідні, бо дорога була не близькою. Наближався день засідання суду. Оксана приїхала в робочий день, щоб переконатися що з дитиною все в порядку.

«Я була в принципі готова до того, що мене будуть відмовляти, але все одно було неприємно, - згадує Оксана про зустріч з директором дитячого будинку. – Він каже мені: «Я вас тут раніше не бачив і скажу про це на суді». Я не велася на його провокації, бо мене у дитбудинку постійно бачило багато людей – і нянечки, і вихователі, лікарі. Потім директор почав заходити з іншого боку, мовляв, навіщо нам це потрібно? ви не знаєте, що виросте з цієї дитини, краще б самі народжували. Я сказала, що побачила Злату і полюбила її, і немає ніяких перешкод, щоб ми її удочерили».

За такий дарунок варто боротися!

І справді закон, написаний і моральний, був на боці Оксани, тому вже скоро після суду Злата була вдома з батьками і сестричкою Софією.

Оксана: «Потрібно було близько двох місяців, щоб ми навчилися розуміти її – чому вона плаче, що вона просить чи від чого їй весело, але полюбила я її одразу. А зараз її безмежно любить і мій чоловік, і старша сестричка, і наші бабусі та дідусі, і всі-всі-всі. Златку неможливо не любити. Вона настільки позитивна, доброзичлива, розумна дитина, що, мені здається, вона – просто подарунок від Бога!»

У дитячому будинку Злата практично не говорила, не вміла ходити по сходах, привчившись ходити на горщик по графіку, не вміла проситися в туалет, і за словами нянечок, страшно не любила митися.

Софійка і Злата

А вдома дитина буквально за місяць уже говорила багато-багато слів, відмовилася від графіків, піднімалася і збігала вниз сходами, і з ванни не хотіла вилазити.

Взагалі Оксана каже, що складної адаптації у них не було:
«Просто був період, коли ми вивчали один одного, вчилися розуміти. І спочатку було таке, що на будь-яку відмову Златка кидалася на землю і дуже гірко плакала. Тоді її ніхто і ніяк не міг заспокоїти. Згодом я навчилася відволікати її у такі моменти чимось цікавим, і з часом істерики припинилися. Звичайно, як і будь-яка дитина, зараз вона може повередувати, але якщо зробить щось не так, одразу ж йде просити пробачення, обніме, поцілує, і як тоді можна на неї сердитися?

Зараз Златка знає безліч віршиків, любить співати, танцювати, - продовжує Оксана. – Вона дуже любляча, ніжна, добра. Коли щось купуємо, наприклад, печиво, яке вона дуже любить, то візьме і роздасть спочатку кожному по печиву з пачки, а вже потім візьме собі. З радістю вчиться усьому новому – одне з улюблених занять для неї – роздивлятися дитячі енциклопедії і вчити нові слова.

Зараз відчуття, що не ми її врятували, а вона принесла багато любові і щастя у наш дім. Не кривлячи душею, скажу, що дуже її люблю, вона – чудова сестричка, донька, онучка».

Історія Оксани й Ореста вкотре переконує: полюбити дитину, не народжену тобою, можна так само сильно як рідну. І ця любов допомагатиме розуміти дитину, підштовхуватиме шукати шляхи для вирішення проблем, розкриватиме море талантів і любові в самій дитині.

Sirotstvy.net