Тримайте й собі трошки тепла від родини Савченко

Михайлик, Ваня, Женя, Світланка, Оленка, Катя, Полінка у серпні цього року разом з батьками залишили рідний дім у Сніжному і переїхали до Хмельницького. Діти наче швидше призвичаїлися до нових умов, ніж батьки, бо для малечі дім там, де мама і тато.

Досвід Миколи і Тетяни не входить в загальноприйняті рамки, та саме такі люди дарують віру у майбутнє. Скільки всього довелося їм здолати – корумпованість чиновників, бездушність лікарів, трагедії дітей, які втратили батьківське піклування, і нарешті, війна… а все одно спілкуючись з ними, вас обов’язково захопить їх позитивна енергетика та здатність дивитися вперед.

фото: hopeandhomes.org.ua

Тоді я дізналася, що є така форма, що ти можеш рідну дитину віддати до закладу

Тетяна і Микола Савченко є батьками-вихователями. У них семеро прийомних дітей. Правда, розібратися, хто народжений, а хто прийомний в цій родині неможливо. Батьки до всіх дітей ставляться як до рідних, пишаються кожним і кожного вважають унікальним.
Зараз в родині зростають Полінка, Світланка, Оля, Катя, Михась, Ваня, Женя, Коля, Вова, а Люда, Юля, Віктор і Юра вже виросли і мешкають окремо.

Тетяна: – Оскільки ми вже мали трьох народжених дітей, у Службі у справах дітей нам розповіли, що є така форма як прийомна сім’я. В нас же багато діток, а щоб їх забезпечити, наш тато вимушений працювати понад норму. Аби він міг також приділяти увагу дітям, ми створили прийомну сім’ю.

При всій доброзичливості від працівників Служби, все ж дитину довелося відвойовувати в інтернатного закладу.

Тетяна: – Спочатку все було добре. Ми познайомилися зі Світланкою, відвідували її і дитина весь час говорила, що хоче до нас. – каже Тетяна. – Коли ж настав день, прийняття, так би мовити офіційного рішення, тобто в присутності директора, дитина чомусь при всіх сказала, що не хоче йти до нас: «Ви хороші люди, але мені подобається жити в інтернаті»…

Шок від цих слів у батьків минувся скоро. Потрібно було шукати вихід з цього замкненого, як здавалося спершу, кола, і витягати Світланку з закладу. Було зрозуміло, що дирекція інтернату бореться за робочі місця і не хоче віддавати дітей у сім’ї. Нехай це хоч тисячі разів суперечить інтересам дітей. Тетяна і Микола почали дзвонити по всім інстанціям, але ніхто не знав як вплинути на дирекцію та взагалі щось довести. Тоді батьки дзвонили вдруге і втретє, і врешті решт у Службі запропонували їм знайти свідка, який підтвердив би, що Свєта хоче у сім’ю.

Тетяна: - З нами погодилися поїхали дівчата з ЦСДМ [Центр для сім’ї, дітей та молоді – авт.] та зі Служби [у справах дітей]. Цього разу нам вже не дозволили зустрітися зі Світланкою. Уявляєте, до цього дозволяли,  а тепер – ні! Вихователі вивели її, і я мала хвилинку поки не прийшла директорка. Я нахилилася до малої й кажу: «Ти хочеш до нас?».

- Так. Тільки я боюся, - прошепотіла дівчинка.

Тоді тато присів коло Свєти:

- Послухай, якщо ти погодишся поїхати з нами, ми тебе сьогодні ж заберемо. Тобі не доведеться лишатися тут на ніч, ти ніколи сюди не повернешся. Тебе вже ніхто не скривдить і не налякає.

Світланка кивнула головою і взяла татка за руку. Але тепер директорка почала давити на нас: «Не такі ви вже й хороші батьки, живете в безперспективному місті, там погані умови для розвитку дитини».

Та коли в присутності всіх Світлана сказала, що хоче в сім’ю Тетяни й Миколи, сперечатися тут не було сенсу.

Тетяна: - Іноді я думаю: а що якби ми не взяли її? Було видно, що з дитиною ніхто не займався в закладі, і в майбутньому, скоріш за все, на неї чекав інтернат для дітей-інвалідів. Як з'ясувалося вдома, у нашої дівчинки був кіфосколіоз. Зовнішньо викривлення хребта не проявлялося. Хвороба розвивалася всередині. І коли нам дехто говорив: «Вас обманули, дитина хвора, ви можете її повернути…», ми не розуміли: як це так «повернути»? Її зрадили рідні батьки, потім травма в інтернаті, потім ще ми її зрадимо, кому ж тоді вона взагалі повірить?!

Світланку почали рятувати. Батьки мали замовити дівчинці спеціальний лікувальний корсет. Робити довідку про інвалідність вони не хотіли, хоча за фактом це було так. Єдине, що це б допомогло отримати дорогий за ціною, але такий необхідний корсет. Але лікарня, куди вони зверталися, так само як інтернат, була корумпованою. З батьків почали вимагати хабара за те, щоб офіційно підтвердити інвалідність дитині. «Ви ж отримуватимете гроші», - говорили лікарі. Хоча тоді ця сума сягала трохи більше 400 гривень.

Тетяна: - Ми навідріз відмовилися платити. За що? За те, що наша дитина потребує лікування? Вирішили нічого нікому не доводити, бо це вже якось принизливо платити за те, що і так тобі призначається. Без грошей цих ми обійдемося, а наша дитина буде здорова!

Тетяна і Микола самотужки зібрали гроші на лікування. Звичайно допомагали з церкви, яку вони відвідують та підтримують, друзі, знайомі, і так з миру по нитці – і Світланка зараз справжня красуня.

Та ще одна проблема вимагала втручання Тетяни й Миколи. Світлана пам’ятала, що жила в їхній сім’ї дівчинка, якій було десь пів року, але де вона поділася і що з нею, не знала. Це була Оля – її сестричка. Виявилося, що за заявою батька дівчинка мешкала у Будинку дитини в Артемівську.

Тетяна: - Тоді я дізналася, що є така форма, що ти можеш рідну дитину віддати до закладу. Я вважаю, що цих дітей обманюють: усиновити їх не можуть, а батькам вони не потрібні. Олін тато раз на місяць відмічався, що відвідав дитину. Через це нам відмовили забрати цю дівчинку. Світланка ж хотіла жити разом з Олею. Ми також молилися про це і десь за пів року нам дзвонять і кажуть, що батька засудили, а на додачу виявилося, що чоловік давно страждає на психічні розлади. І як йому при цьому збиралися віддавати дитину?!

В закладі Олі теж не було добре. Працівники Будинку дитини не могли одночасно приділяти увагу кожній дитині. Діти сиділи в великому манежі і майже не рухалися. Іноді їх всаджували перед телевізором, вмикали розвиваючий мультик, і таким чином малюки запам’ятовували букви та числа і Оля в 3,5 років знала алфавіт, вміла рахувати англійською до 10, а рухатися не могла.

Вже вдома Оля не відпускала Тетяну ні на хвилинку. Поки мама щось робила по хаті, дівчинка трималася за її ногу і таким чином вони разом ходили кімнатами. А ще Оля сідала на ліжечко і качалася збоку вбік. Тільки поряд із мамою дівчинка спокійно себе поводила.

Тетяна: - Зараз наша Оля ходить, бігає, скакає і гасає на велосипеді. Вона взагалі не пам’ятає, як з’явилася у нас. Вона повністю наша!


А ти уяви, що в тебе дві мами!


Старші діти пам’ятають і як приїхала Оля, і як вони самі, але все одно кажуть: «Ми завжди були разом». Якось, проїжджаючи повз дитячого будинку, братики Коля і Вова, сказали, що не пригадують цього місця. Діти викреслюють з пам’яті те, що їм неприємно, і навпаки, найсвітліші спогади проносять крізь усе життя.

З Вовою та Колею Тетяна й Микола познайомилися у дитячому будинку. Михайло, біологічний син Тані й Миколи, наполягав, щоб у нього з’явився братик. Мало ж бути якесь рівноправ’я в родині!

Тетяна: - Ми приїхали до Будинку дитини і я кажу старшому – Володі: «Ти хочеш, щоб я була твоєю мамою?»
А він: - «Ну, в мене ж вже є мама».
- А ти уяви, що в тебе дві мами. У всіх по одній, а в тебе – дві.
Він трошечки подумав і погодився!

Вова і Коля приїхали додому в день Святого Миколая. А на Новий рік хлопчики вперше в житті знайшли подарунки для себе під ялинкою.

Тримаючи свій святковий пакунок, Вова запитав у мами: - «Це мені дід Мороз приніс?»
Хлопчику було 8 років. Всі інші діти в цю мить подумали, що він жартує, але хлопчик був щирим.

- Так.
- А чому ж раніше ніколи дід Мороз не приносив мені подарунок?
- Мабуть, не міг знайти до тебе дорогу.

Буває як запитає щось:
- «Мама, чому листочків на деревах немає?»
- Так зима зараз.
- А хіба взимку листя не росте?

Тетяна: - Чесно скажу, я такої цікавої дитини, як Вовчик, ніколи не бачила. Він сприймав світ мов зовсім маленька дитина. А скільки їх таких у дитячих будинках? І що буде з ними як залишаться на самоті після закінчення закладу?..

Ще за рік після влаштування Вови й Колі фахівці Служби вмовили Таню й Миколу взяти ще діток.

Тетяна: - Ми ніколи не обирали дітей: які є такі і є. Ви не уявляєте, як вони змінюються в сім’ї! Такі гарненькі-пригарненькі стають. Але того разу я хвилювалася, бо нам запропонували забрати одразу 3-х дітей!

Зараз Вані – 11 років, Жені – 10, Михасю - 7. Братики - не розлий вода, татові помічники і мамина опора. Та для цього батькам таки довелось докласти зусиль.

Тетяна: - Іноді не стримав себе, трохи підвищив голос, - ділиться Тетяна, - і вже відчуваєш провину, що не варто було цього робити. Діти – вони дуже тендітні, і їх потрібно любити й оберігати, бо хто буде до них ласкавим, як не мама з татом?..

Цього та минулого року родина пережила найжорстокішу перевірку на міцність. Ніхто не знав, скільки триватимуть військові дії, але вже влітку до Сніжного наближався фронт. Тетяна й Микола вирішили на деякий час вивезти дітей подалі від небезпечного місця. Вони сіли в автобус, який вивозив дітей з дитячого будинку. Але автобус захопили бойовики так званої ДНР і розвернули його маршрут до Криму. Таня боялася, що звідти їм буде дуже складно повернутися додому та й по суті це було викрадення дітей. Мобільні у всіх позабирали. Діти хотіли пити, з самого ранку ніхто нічого не їв.

Чудом у однієї виховательки залишився телефон. З нього Тетяна і подзвонила чоловікові, а він – усім, хто міг захистити дітей. Завдяки Людмилі Волинець, екс-керівнику офісу Уповноваженого з захисту прав дітей, всіх дітей-сиріт повернули до України. Таня з дітьми повернулися також. Але вдома залишатися ставало дедалі небезпечно. Навіть у підвалі було страшно за життя. Батьки зібрали речі в свій сімейний мікроавтобус і першими поїхали через так званий зелений коридор. «Так званий», тому що ніхто не міг присягтися, що шлях безпечний. У Хмельницькому на них чекали старші діти Юля, Вітя, Юра і такі ж віряни як Таня й Микола. Вони й надали їм перший притулок та допомогу. 

На новому місці сім’я живе вже вісім місяців, і попри всі труднощі переїзду та адаптації у батьків і думки не виникає навіть тимчасово влаштувати дітей до інтернатного закладу. Вони зроблять все, аби діти жили з ними разом. А сили знайдуться, особливо коли твої сонечка посміхнуться і скажуть: «Любимо вас, мамо і тато!».

 

Я. Цибульська, Sirotstvy.net