Три щастя замість одного

 

Батьки мріяли про одне щастя, а отримали три – двох дівчаток і одного хлопчика. І ті два роки очікування стали для них своєрідною підготовкою до виховання одразу кількох діток. 

 

Біологічних дітей вони не мали, тож хотілось появи дитинки до п’яти років. Здавалося, все має піти за планом – документи зібрані, курси пройдені, але у їхньому маленькому районі дітей на усиновлення не було. Ірина та Віталій ще чекати не хотіли і взяли направлення до обласної служби.

 

Начальник Дніпропетровської служби у справах дітей Ніна Григорівна Тутова підтримала Ірину та вселила жінці впевненість у себе.

 

«Шукала одного, а отримала трьох! – ділиться Ірина. – У службі у справах дітей мені сказали: «Ти сильна, розумна, ти зможеш!». І виявилось – так! Я повірила в себе і змогла! Ми дорослі іноді також буваємо дітьми. І нам потрібен певний поштовх». 

 

Жінці запропонували познайомитись з Машою (шість років), Катею і Миколайчиком (по три рочки). Діти виховувались у різних закладах, але старшенька пам’ятала, що у неї є рідні сестричка і братик. З нею першою і вирішила зустрітись Ірина. Маша одразу здалася замкненою, відчуженою дівчинкою. Рік вона мешкала у дитячому будинку, а до цього, казала, що… у шафі. Ховалася вона там чи її закривали туди, немає потреби з’ясовувати, зрозуміло одне – минуле було надто важким для тендітної шестирічної дівчинки. Маша, наче боялась всього, що її оточувало, здавалося, їй хотілося закритися від зовнішнього світу. І це у шість років! Не дивно, що Ірина спочатку розгубилася, не знала як краще підійти до дівчинки, щоб нічим її не налякати, не образити.

 

На зустріч із Миколкою та Катею майбутні батьки приїхали вдвох. Віталію, чесно кажучи, думка про появу одразу трьох дітей теж тоді ще насторожувала. Одному б раду дати, а тут – троє! На фотографіях діти гарненькі, лагідні, але ж мали купу діагнозів. По переду – лікування, переживання, нерви… Мить вагання, невпевненості – чи зможемо?, чи не нашкодимо?, чи вистачить сил? Раптом відчинились двері – забігають Катя і Коля! Зніяковілість майбутніх батьків щезла само по собі! Миколайчик прямо побіг до Віталія, забрався йому на руки і звертається: «Тату! Тату!» Катя спочатку підійшла до Ірини, потім до Віталія. Дівчинка у святковій сукні, пишні банти у косах – неначе з картиночки! 

 

Звичайно, після такого прийому всі сумніви у батьків зникли. Дітей потрібно брати! Навіть Маша відтанула – бо нарешті дочекалася зустрічі з молодшенькими сестричкою та братиком!

 

Але перші прояви адаптації дітей і батьків не змусили себе чекати. Діти спочатку не зрозуміли, куди потрапили. Бо влаштували тебе у сім’ю, а що тут робити – незрозуміло. Нам же не закладають внутрішні програмки – переключитися, налаштуватися, змінити світогляд. Діти почали досліджувати, де вони тепер житимуть, і як їх тут прийматимуть. 

 

«Не знаю, наскільки мені було б складно, якби я не знала про адаптацію батьків, про вікові кризи дітей і ще багато-багато інших психологічних моментів. Коли знаєш, що у дитини у 6-7 або у 11-12 років відбуваються зміни характеру, це спрощує твоє ставлення до проблем. Ти вже морально готовий до цього і не нервуєш через дрібниці. 

 

Я навчилася стримувати себе і не нав’язуватися словами «цього неможна», «не потрібно», «обережно» і так далі. До всього треба ставитися з гумором! Коли Катеринка і Миколка тягнуть щось брудне до рота, я пропоную дати скуштувати і мені. Діє моментально! Діти дуже розумні. Їх неможна недооцінювати. Я відчувала, як вони постійно провокували мене на якийсь конфлікт. Але це їхнє право, бо вони попервах потребують доказів моєї любові, навіть якщо не слухаються і бешкетують. Катя у нас взагалі – бойова одиниця! Отаман! Усюди попереду. Гарненька дівчинка, але прикрашатися не любить. Зав'яжу їй яскравих стрічок на волосся, вдягну гарне чистеньке вбрання, і все це на кілька хвилин. Донька познімає з голови всі прикраси, перемажеться у пісок, зате задоволена життям і щаслива! Тому до дитячого садочка ми завжди беремо змінний одяг. Вихід завжди можна знайти!», – розповідає Ірина. 

 

Порадившись з дитячим психологом, жінка вирішила не відтягувати навчання дітей у дитячому садочку і школі. Сестрички і братик у дитячих будинках звикли до шумної компанії і гарно подружилися з однолітками у садочку. А з вересня цього року Маша стала першокласницею. Щоб не було зайвих розмов, недомовок, непорозумінь з однокласниками та їхніми батьками, мама принесла вчителю книгу відомого психолога з сімейного влаштування Людмили Петрановської «В класс пришел приёмный ребёнок». Тепер мама і вчитель працюють як партнери – у всьому радяться та вирішують всі питання спільно.

 

«Головне, про що я завжди кажу усім дорослим – не потрібно нас жаліти! Ми можемо іноді дивитися голодними очима, сповненими страждань, але піддаватися на такі провокації дітей не варто, інакше вони ніколи не повірять у власні сили. Чесно, я боялась, що сама не справлюсь, але ніколи навіть думки не допускала повернути дітей назад. Якось поступово, з Божою поміччю, ми розкрутили більшість проблем. Машуня у першому класі краще за всіх вимовляє літеру «Р», Миколка раніше зовсім не міг говорити, а сьогодні вже вчиться віршики читати!», – каже Ірина. 

 

Діти у родині Ірини та Віталія живуть вже рік і два місяці. Батьки від знайомства з трійцею активно зайнялися їх лікуванням та розвитком. Возили дітей по медичним, реабілітаційним центрам, зверталися по допомогу психолога. Коли ще Коля жив у дитячому будинку, Ірина наполягла, щоб хлопчику якнайшвидше зробили необхідну операцію. Батьки й зараз час від часу звертаються до фахівців за допомогою, бо самим усі проблеми вирішити надто складно, та й на все потрібен час. Так поступово, за рік, діти підросли, окріпли,  їхні обличчя сяють посмішками, а що ще потрібно для батьківського щастя?! 

 

Радісно, що Ірину та Віталія підтримали рідні і друзі. Для подружжя це було приємним сюрпризом, бо вони про свої плани не надто поширювались, а тут почули: «Молодці! Давно було потрібно»! І це також надає сил. Іра каже, що колись боялася, що не справиться з одним дитям, а зараз думає, що дуже щаслива, бо має трьох діток. Бо тепер точно знає, чим більше дітей, тим більше щастя! І вже думає про створення у майбутньому дитячого будинку сімейного типу.