Син ромської національності

«Ми б хотіли зберегти таємницю усиновлення, – ділиться Євгенія, – але розуміємо, що в нашій державі та ще й у нашому випадку це нереально. Справа в тому, що ми взяли в родину хлопчика ромської національності, темноволосого, зі смаглявою шкірою. І в мене, і в чоловіка волосся не дуже темне, наша мала (донька – прим. авт.) взагалі блондинка. Якщо син сам не почне над цим замислюватися, на подібні думки його наштовхне хтось із оточуючих. Навіть коли граємося з дітьми на майданчику, люди не приховують своєї цікавості».

Євген та Євгенія одружилися чотири роки тому. Через рік у них народилася донечка. А ще через рік у жінки з’явилося бажання усиновити дитину. Мабуть, правильніше сказати, посилилося бажання, адже ще в дитинстві Женя мріяла усиновити хлопчика чи дівчинку. Саме в той час, у грудні 2009 року, розпочав роботу Всеукраїнський портал із питань усиновлення «Сирітству – ні!» й активно проводилася рекламна кампанія з його просування. Тоді Женя й почала говорити про усиновлення з чоловіком. Він не відразу підтримав цю ідею – кілька місяців знадобилося для роздумів.

Коли чоловік дав згоду, Женя подзвонила на гарячу лінію «Магнолії» з питань усиновлення (0 800 50 14 14, безкоштовно зі стаціонарних телефонів – прим. авт.), дізналася, які основні етапи усиновлення. Пакет документів збирали довго, близько чотирьох місяців, – то через роботу не мали часу ходити по різних інстанціях для одержання довідок, то маленьку дитину не було з ким залишити. Та зрештою статус отримали – розпочався пошук СВОЄЇ дитини.

«Ми хотіли синочка до півтора року. Я обдзвонила всі районні служби у справах дітей міста Києва, ніде таких малят не було. Тут у пригоді й став портал «Сирітству – ні!» Перший хлопчик, якого ми там побачили, й виявився нашим сином. Світлини були якісні, дітей фотографувала знімальна група «Магнолії». Узагалі-то, нам сподобалися два хлопчики: один світленький, інший – темненький. Коли ми подзвонили в службу, сказали, що зі світленьким скоро приїдуть знайомитися, а друга дитина чекає на батьків. Тож ми поїхали в Закарпаття.

У будинку дитини нас прийняли, м’яко кажучи, не дуже привітно. На мене вже так давно ніхто не кричав. Серйозно! Я не перебільшую. Директор закладу кричав: «Чого ви сюди приїхали? Що, у Києві дітей нема?» І про хвороби розповідали, і страшні картини нашого майбутнього малювали… Урешті-решт я не стерпіла й сказала: «Вибачте, але то не ваша справа, то вже будуть наші проблеми. Ми хочемо реалізувати своє законне право. Покажіть дитину!»

Нас завели в групу, де було багато діток. Неприємний момент. Приходиш до одного й розумієш, що решта теж чекають батьків. Це нас аж спантеличило… Від світленького хлопчика ті кандидати, що приїжджали знайомитися, відмовилися, тож ми могли встановлювати контакт і з ним, але вирішили, що все ж подивитися хлопчика ромської національності. Йому було десять місяців, дітки такого віку швидко йдуть на контакт. Після першого побачення написали заяву на усиновлення.

Це був літній період. Ми зняли будиночок у Закарпатті. Мама моя з малою няньчилася, а я майже щодня їздила в будинок дитини до сина. У серпні на руках мали рішення суду.

Оскільки ми часто навідували його в дитячому закладі й він нас добре знав, адаптація була невідчутною. З сестричкою, щоправда, не завжди миряться. Ревність з її боку відчувається. Проте син нам такий же рідний, як і донька. Не хотілося б, аби він знав про своє усиновлення і відчував з цього приводу якусь неповноцінність. Що не говоріть, а в суспільстві існує думка, що діти-сироти не такі, як домашні, чимось гірші. На жаль, навіть від лікарів доводилося чути подібні слова…

Я ж раджу не слухати нічиїх відмовлянь, якщо точно вирішили усиновлювати. Починати цей процес – найстрашніше. Але діти варті всього того, що доведеться пережити за час усиновлення».

Алла Корнієнко, портал www.sirotstvy.net