Свою дитину чесно виносили серцем

Спілкуватися з Олею та Михайлом – саме задоволення! Позитивні та щасливі батьки чудової донечки Асі. Дівчинку вони удочерили п’ять місяців тому. Порівняно невеликий термін. Але за цей короткий час їм багато вдалося досягти в розвитку дитини

Ася зростала у закладі з народження. Біологічна мама відмовилась від неї ще у пологовому будинку. Але лікарі, а потім співробітники дитячого будинку до останнього чекали, що жінка повернеться за немовлям. Так минуло майже два роки. І весь цей час маленька Ася не знала, що таке родинний затишок, що таке мамине молоко і сильні, теплі татові руки, що таке обійми бабусі і той захват, коли дідусь підкидає тебе до самої стелі.

Не дивно, що коли прийшли перші кандидати на усиновлення, дівчинка нікого до себе не підпустила. Кричала мов перелякана. Люди нічого не зрозуміли і пішли з нічим. Оля і Михайло заздалегідь підготувались морально, але й вони сторопіли, почувши від вихователя дитячого будинку: «Подивимось, скільки ви витримаєте поряд із дівчинкою».

«Ми вирішили обрати обережну тактику. Ася сиділа на руках у вихователя, а ми навіть не підходили, просто дивилися. Звертались до неї тихо. Але вона все одно плакала», - згадує Оля.

Згоду про усиновлення разом з Михайлом вони підписали того ж дня. Подружжя розуміло: їм під силу здолати проблеми, які мала дівчинка, тому не стали відмовлятися від свого щастя.

Перші два тижні вдома плач і крик вщухали лише тоді, коли Ася спала і їла. Купатися її привчали всією родиною. Мамі й татові першими довелося залізти до ванни, наповненої водою, щоб Ася повірила, що там нічого страшного немає.

Батьки постійно пильнували, щоб Ася ходила обережно і ніде не вдарилась. Бо із закладу її забрали з синцями і подряпинами. Дитина погано трималась на ніжках і постійно падала, коли намагалась ходити. Більш того, переїхавши у свій новий дім, дівчинка боялася ходити сходами, боялася тріщин на асфальті та вентиляційних люків, словом всіх тих дрібниць, непомітних нам, але дивних для дитини, яка звикла ходити лише пухнастою ковдрою у дитячій кімнаті закладу. Сьогодні вже всі страхи минулися. Ася сміливо грається на дитячому майданчику, стрибає і через ямки на подвір’ї, і через сходи у парадній.

Також Ася опанувала папір і олівці. Хоча у сиротинці ніколи навіть не тримала їх у руках і не розуміла, що з ними робити. Мама Оля водить донечку до Центру дитячого розвитку. Тут діти навчаються як в дитячому садочку, тільки кожному більше приділяється індивідуальної уваги. Батьки записали дівчинку на ці заняття, щоб Ася прагнула дотягнутися до рівня однолітків. І не прогадали. Дитина почала швидше розвиватися, залюбки спілкується з усіма дітками і вже наздогнала їх у багатьох навичках. Єдине, трошечки мовлення потрібно підтягнути. Але батьки переконані: скоро донечка розмовлятиме рівно, дзвінко і безустанно.

В закладі Ася вміла казати окремі слова. Навіть Олю з Михайлом почала називати «мамою» й татом». Та вдома стільки всього нового на неї звалилося, що вона замовкала на цілих три місяці. І це нормальна реакція у такій ситуації, вважають батьки і ми теж.  Поступово дівчинка оговталась від усіх стресів і зараз розмовляє майже як і всі дітки у її віці.

Цікаво, що час від пошуку донечки до дня усиновлення зайняв у подружжя рівно дев’ять місяців.

«Ми свою дитину чесно виносили, - посміхаються батьки, - у своєму серці».

Анкету Асі вони побачили на нашому порталі. Світлина батькам сподобалась. Коли ж вперше побачили дівчинку, її було не впізнати: Ася в житті набагато краща! Оля і Михайло бажають батькам не боятися знайомитись з дітьми і вірити у свої сили зробити щасливою усиновлену дитину. Вони за п’ять місяців вже переконалися: Ася їхня, найрідніша, найкраща донечка, про яку вони і мріяли. А її радісна посмішка доводить: все в них буде добре й надалі!

Ярослава Цибульська, Sirotstvy.net