Своїх дітей ми знайшли на «Сирітству – ні!»

Чотири місяці минуло, як у Іринки і Колі з’явилася сім’я – мама Любов, тато Єгор і два братика Захар і Лукаш.

Вперше анкети дітей – Іри і Колі батьки побачили в базі «Сирітству – ні!». З Київщини Люба та Єгор поїхали за дітками аж в Одеську область.

Сьогодні, коли дітки, як каже Люба, є «домашніми», ми попросили її розповісти, як все відбувалося в процесі усиновлення.

 «В нас є народжені дітки – 2 і 4 рочки. Ми з чоловіком вже давно хотіли усиновити, але тільки в минулому році більш сприятливий час видався.

«Всі діти наші», - батьки-усиновителі Люба й Єгор

Ще як документи не зібрала, заходила на сайт «Сирітству – ні!», дивилася анкети дітей. Шукала по іншим областям. Було таке, що дітей немає або вже забрали. В серпні, здається, ми побачили, що на сайт виставили багато анкет з Одеської області.

В той же день купила квитки до Одеси, хоча це було ввечері в п'ятницю, і не було гарантії, що діти насправді є... Але якось відчувала, що все буде добре.

Мушу сказати, що сама процедура усиновлення довга, і не така легка як на перший погляд. Ці мільйони ксерокопій, про які ніхто відразу не попереджає, і непотрібні аналізи ще під час медогляду. Стикались ми і з недоброзичливістю».

Дійсно, процес усиновлення, як і народження, легким не назвеш, проте це цілком реально. З цим погоджується й Любов і додає:
«Думаю, лише той, хто справді має намір усиновити, доходить в цьому до кінця, звичайно, шкода, що є люди, які розчаровуються десь на півдорозі. Значить – ще не готові».

Коли Любов приїхала до обласної Служби, дізналася, що спеціаліст звільняється. Це був останній робочій день фахівця. «Оце так пощастило», – перше, що спало на думку, але спеціаліст супроводжувала Любу на зустріч з дітьми до інтернату. На щастя, заклад знаходився в межах міста, тож встигли познайомитися за один день.

Іра і Коля рідні брат і сестра, їй – шість рочків, йому – сім з половиною. Вийшли до Люби на зустріч – соромляться, але визирають з цікавістю.

«Ми розуміли, що немовлят дуже складно буде знайти. Нічого, що вони старші за наших. «Домашні», хоча й молодші, а моторніші за старших. Ніхто на кого не тисне. Іринка турбується про всіх – в неї є таке: нагодувати, принести, обійняти…», – ділиться Люба.

В закладі, де жили діти, їх з чоловіком застерігали: дітки хворі, затримка розвитку. Лікар-психіатр щось швидко запитувала в них, а вони соромляться, мовчать.

«Бачите, – каже лікар, – вони нічого не знають».

«А я собі думаю: якби зі мною розмовляли таким тоном, я б теж боялася щось сказати», – продовжує Люба.

Коли Люба вийшла з інтернату, зателефонувала нам на гарячу лінію з усиновлення (0 800 50 14 14), описала всю ситуацію. Просто хотіла з кимось порадитися, проговорити все, що відчувала. Дітки хороші, лагідні, а те, що опинилися в сиротинці – не їх вина.

Отже, вирішено: в Іри і Колі буде сім’я!

«Видно було, що діти жили без мами. Багато страхів. Вдома дуже мало їдять, бояться спробувати щось нове, не мають поняття власності, наприклад, «це моя іграшка, її потрібно берегти». Ні, ламають іграшки, бо звикли, що вони нічийні...

Найскладнішим був перший тиждень. Щосекунди Іра й Коля випробовували межі дозволеного, влаштовували довжелезні істерики з завиванням... В принципі, я була до цього готова, бо читала дуже багато літератури, зокрема і на сайті «Сирітству – ні!», але перший тиждень все одно було лячно.

Далі почалися зміни на краще, і вже зараз, через 4 місяці, вони зовсім стали домашніми.
Наші молодші діти сприйняли усиновлених так, ніби ціле життя жили разом, вони від початку дуже добре ладять, турбуються один про одного, ділять солодощі на всіх порівну... Навіть не знаю, чи повірять, коли пізніше розкажу, що Коля з Ірою з нами не з народження жили.

Ми раді, що тепер маємо велику сім'ю, хоча стикаємося з різними думками оточуючих, і негативними також. Але головне, що наші рідні та друзі повністю нас підтримують і багато допомагають.

Вважаю, що сайт «Сирітству – ні!» дуже потрібен, адже саме завдяки йому ми знайшли своїх дітей.

СИРІТСТВУ - НІ!