«Свій джек-пот ми вже зірвали!» Історія усиновлення Богданчика

Іноді ми не наважуємося на перший крок до своєї мрії, бо боїмося, що в нас нічого не вийде. У Тетяни і Павла була схожа ситуація, коли вони ще замислювались про усиновлення. Але доля подарувала їм донечку, а разом із нею впевненість, що за свої мрії варто боротися.

Ми не знали, як донечка поставиться до усиновлення, але вона сама нас до цього заохотила

Настя з мамою гуляли парком. Нікуди не квапились. Хіба що купити морозива. Саме в цей момент дівчинка раптом запитала: «А є такі дітки, що не мають батьків?»

Незвично, що дитина у п’ять років над цим замислюється. Але Тетяна не здивувалась, бо Настя часто міркувала по-дорослому. Мама пояснила, що такі дітки є і живуть вони в окремих закладах – дитячих будинках та інтернатах.

«Тоді їдьмо і заберемо звідти мені братика», – запропонувала Настя.

Мамі не довелось щось вигадувати, аби втекти від відповіді. Вона та Павло – Настін тато – вже давно мріяли про усиновлення, але хвилювалися, якою буде доньчина реакція.

«Ми не знали, як донечка поставиться до усиновлення, але вона сама нас заохотила. Настю ми чекали сім років, – розповідає Тетяна. – Зважились на штучне запліднення. Але щось пішло не так і донечка народилась після шести місяців вагітності».

Дні і ночі батьки пильнували за дитиною, аби тільки з нею все було добре. Поступово дівчинка набирала вагу та сил. Але за рік лікарі повідомили батькам погану новину. У Насті виявили ДЦП. Що почувають у цей момент батьки, нікому не побажаєш відчути. Страшно, що часу було втрачено багато.

«Спочатку жодних підозр на затримку рухового апарату не було. Принаймні, нам не казали. Якби ми не втратили стільки часу, Насті можна було б допомогти на етапі розвитку хвороби. Та ми не втрачаємо надії, що наша дівчинка обов’язково буде самостійно ходити своїми ніжками», – впевнена Тетяна.

Як професійний медик (Таня за освітою медсестра) вона швидко опанувала свій страх і почала діяти. Павло знайшов потужний реабілітаційних центр для діток з ДЦП у Львівській області і вони регулярно туди возили Настю. Тетяна самостійно навчилась робити лікувальний масаж донечці вдома та виконувати спеціальні фізичні вправи. Здавалося, час летів швидко, але позитивні результати стали очевидними лише за два роки.

І тут несподівано Настя стала популярною. Її неодноразово показували по телебаченню. Всіх  цікавило, як трирічна дівчинка, яка не ходить через особливості здоров’я, розмовляє англійською, читає і знає напам’ять довжелезні вірші.

«Я багато займалася з Настею та й Бог наділив її чудовим розумом, – розповідає Таня. – Можна сказати, вона стала нашим ідейним натхненником на усиновлення. Без її згоди ми не зважилися б».

Магічне число 9

Збори документів на усиновлення не зайняли багато часу. Складніше було знайти гроші, щоб добудувати новий будинку. Це була давня мрія – звести нову простору оселю для своїх дітей. Ще до народження Насті, коли Тетяна і Павло були студентами, вони домовились обов’язково усиновити дитину. Навчання, пошуки роботи, життя у гуртожитку – не надто зручні умови для усиновлення. До процесу вирішили підійти серйозно. І до народження дитини також готувалися заздалегідь.

Коли почали збирати документи і шукати в інтернеті інформацію про усиновлення, дізналися про портал «Сирітству – ні!».

«Коли ми ще були студентами, інтернет був далеко не у всіх, щось дізнатися, з кимось порадитись, було набагато складніше, ніж зараз. Тепер, завдяки порталу, я можу поспілкуватися з іншими усиновителями, не виходячи із дому. Ми обмінюємося досвідом, ділимося своїми спостереженнями або просто сподіваннями».

Хлопчика, якого батьки збирались усиновити, також знайшли на порталі. Але поки готували документи, малюка встигли забрати інші батьки. Тетяна і Павло все одно хотіли, щоб у них був син. Рівно за 9 місяців після звернення до служби, у них з’явився Богдан.

«Ми шукали хлопчика від 1-го до 3-х років, щоб він вже міг ходити. Влітку нам подзвонили зі служби і запропонували приїхати подивитись малюка. У будинку дитини нас попередили, що Богданчик «емоційно стримана дитина», тому нам буде складно з ним спілкуватися. Нічого подібного! Богдан, як тільки нас побачив, одразу простягнув ручки і посміхнувся. А ще син якимось дивом відчував, коли ми мали до нього прийти. Мені самі нянечки казали: «Бодя відчував, коли мама прийде». Хвилин за десять до нашої зустрічі він постійно починав поглядати на вхідні двері, наче очікував маму з татом.

Зустрічі проходили швидко, а дні тягнулись повільно. Хотілося вже швидше забрати сина додому. Батьки не мали змоги часто відвідувати його у дитячому будинку. Але суд мав відбутися за місяць. Бабуся залишалася з Настею, Павло їхав на роботу або залишався закінчувати ремонт тільки-но добудованого будинку (вся родина от-от мала переїхати до нової оселі). Таня мчала у дитячий будинок.

Богданчик одразу впізнав свою маму, адже чекав на неї досить довго. Напевно з самого народження. Навіть найкращі комфортні умови у закладі не здатні замінити мамині й татові обійми. Сон, їжа, гра – і все за розкладом. Ходити їх вчили всіх разом. Діти вишикувались біля натягнутої мотузки, щоб було за що триматись і намагались йти. Лише вдома Богдан пішов впевнено.

  В інтернаті – Бодя, а вдома – Богданчик

Вдома адаптація пройшла в режимі експрес.

«Нове місце, нові люди виявились для сина стресом. В перший день до нас ще прийшли родичі. Ми влаштували невеличке сімейне свято, але для Богдана це було занадто. Заснути він так і не зміг, – згадує Тетяна. – На ранок я повезла Настю до лікарні на огляд, а Павло залишився з сином. Малий вередував, мене кликав, кричав, що буде зустрічати нас із Настею. Уявіть, ми повертаємось, а він як злазив з дивана, так і заснув вниз головою. Зовсім виснажився».

Настя і Богдан одразу один одному сподобались. І те, що вони сестричка і братик ні в кого не викликає сумнівів – обоє світленькі з сіро-блакитними очима. Під авторитетом Насті Богдан погодився надіти окуляри.

«Окуляри синок носитиме деякий час. Це для корекції зору. Настя також носила такі в його віці і вже зняла. Богдан спочатку не хотів, але коли побачив, що і в сестрички теж такі були, погодився», – каже мама.

Настуся вчить Богданчика робити різні фізичні вправи, їй бо до фізкультури не звикати. За допомогою Насті Богдан також вчиться розмовляти, читати, співати. А сам залюбки допомагає сестричці – то якусь іграшку принести, двері відчинити, пропустити вперед.

Рідні сприйняли новину про усиновлення позитивно, але трошки здивувались вперше побачивши Богдана. Хлопчику мало виповнитись три роки, а виглядав він на півтора. Одна і друга бабусі завзято взялися опікуватись Богданом. За пів року він додав у зрості 4 сантиметри. А ще вдома малюк швидко звик до ласкавого імені Богданчик, замість Боді, як його кликали у дитбудинку.

Всім друзям і знайомим Тетяна і Павло кажуть, що сина виграли. В такому разі, це найкращий джек-пот у їхньому житті!

Sirotstvy.net