Гаряча лінія 0800509001
ua
ua

Світла смуга вже розпочалася. Історія родини Климович

26.12.2013

Залишившись без батьків, Василь і Оксана змогли не лише здолати своє горе, а й перемогти важку хворобу. Сильна любов до життя передалась дітям від мами і тата й допомогла вистояти у важкі моменти. Ця історія не про усиновлення, але ми ще раз переконаємося, на скільки важливими для дитини є батьківська любов, навіть коли їх немає поряд.

Два з половиною роки тому сталося непоправне. Оксана і Василь Климович залишились без мами. Оксані тоді було лише дванадцять років, а старшому брату Василю – двадцять чотири.  Втративши дружину, тяжко захворів батько. Лікарі були безсильні, щоб врятувати йому життя… Рік тому Василь і Оксана залишились лише вдвох. Незважаючи на труднощі - матеріальні і душевні, Василь відмовився віддавати сестру до інтернату й оформив над нею опіку.

«Я б нізащо не віддав сестру до інтернату!, – каже Василь. – Розумієте, це як половину себе відірвати. Я навіть ніколи не думав про це. Взагалі не розумію людей, які віддають дітей до інтернату».

Вони із сестрою знають, як сильно їх любили батьки. Сім’я завжди була головним в їхньому житті. Марія Василівна та Дмитро Іванович дуже-дуже хотіли, щоб син і донька прагнули бути щасливими. А вони і намагались жити так, як заповідали батьки.

Влітку Василь вирішив їхати на заробітки до Росії. А Оксана збиралась до табору відпочинку – хотілось трохи змінити буденність.

Щоб бути спокійним за сестру, Василь сам з’їздив до табору переконатися – Оксані там буде комфортно, а хрещену попросив залишитися за старшу. Поїздка закордон була швидше вимушеною, ніж бажаною. Все ж в рідному селі Яблунька, що на Іванофранківщині, дихається більш вільно, ніж у великому місті. Але їхній маленькій сім’ї теж потрібні були гроші на життя.

З Москви Василь здзвонювався з Оксанкою щодня – пильнував, аби вона всім була задоволена. Зміна в таборі для дівчинки промайнула швидко, і вона переїхала до хрещеної. Вже вдома Оксанка десь підхопила ангіну. У районній лікарні їй стало зовсім зле. Коли вона розмовляла зі своєю сусідкою по палаті, раптом відчула біль у всьому тілі. Що трапилось – сама не зрозуміла.

Лікарі надали першу допомогу, але сказали, що потрібно їхати до Івано-Франківська. МРТ-обстеження (магнітно-резонансна томографія) роблять лише в обласному центрі.
 
Василь приїхав через день – першим же потягом. Він робив усе, що радили лікарі, аби тільки врятувати сестру. Та діагнози залишались невизначеними, а Оксані ліпше не ставало… Лікарі радили везти дівчинку до Києва.

У столиці Оксанку помістили в палату при інституті нейрохірургії. Досвідчені професори медицини, які наглядали дівчинку, в один голос казали – потрібна негайна операція з видалення пухлини.
 
«Не знаю, як вона витримала все це, – каже Василь про сестру. – Було страшно, бо не знаєш, що з тобою відбувається. А тут ще незнайоме місто, немає нікого рідного, хто міг би постійно бути з Оксанкою поряд».

Оксані ж фізичний біль не давав спокою. А в думках кружляло одне запитання: за що їй стільки випробувань?! Гліосаркома – діагноз, що підкосив би й дорослу людину, а тут – дитина, яка змушена самотужки боротися з хворобою без підтримки батьків.

Час від часу медсестри турбували дівчинку нісенітницею: «А тебе брат не ображає? Він тебе хоч з дому не виганяє?» А Оксана відповідала, що в неї найкращий в світі брат! В такі моменти дуже хотілося додому – до рідної Яблуньки.

Вдома її родину знали чи не в кожному будинку. Батько Дмитро Іванович за життя допоміг багатьом людям – комусь дах перекрити, комусь піч звести в оселі. Мати – Марію Василівну – щиру, добропорядну жінку на селі всі поважали. Не дивно, що коли трапилась біда з їхніми дітьми, односельчани підтримали Оксану й Василя. Навіть люди з сусіднього села самі збирали кошти на лікування Оксани, задіювали благодійні фонди. Допомагали і депутати, і служба у справах дітей, і кожен, хто знав особисто родину Климович.

Всі організаційні питання, звичайно, лягли на Василя. Він мотався з лікарні до лікарні, з аптеки в аптеку у пошуках потрібних препаратів, аби тільки прискорити одужання сестри. Грошей, що він заробив у Москві, ледь вистачило на аналізи й операцію. А попереду Оксані потрібно було пройти курс реабілітації й опромінення в Івано-Фрнаківську. На ліки витрачалось до двох тисяч гривень на день.

Додавало сил те, що допомагали не лише друзі, а й незнайомі люди. За кілька днів по приїзду до Києва Василь познайомився із сім’єю, яка доглядала сина у тій же лікарні. Разом винаймали кімнату у гуртожитку. Іноді змінювали один одного на нічну варту в лікарні.

А скільки лікарів їм допомогло! Багато імен, які Оксана й Василь не забудуть ніколи. Після всіх тих подій в них обох з’явилась звичка навіть у поганому шукати щось хороше.

Після операції Оксанку перевели до поліклініки на реабілітацію. Василь чергував біля її палати і вдень, і вночі. Коли сестра прокидалася, він посміхався, жартував. Дівчинка мала бачити, що брат тримається, а він справді відганяв від себе погані думки і вірив, що все буде добре.

«Коли з нами трапилась біда, – ділиться Василь, – допомогти нам обізвалося багато людей. Я пам’ятаю і дякую кожному. Тоді я відчув, що батьки нас не залишили самих. Їх порядність, доброта, любов весь час були з нами поряд.»

Василю, в свою чергу, допомагала наречена Марія. Вірніше – вже законна дружина. Вони розписалися зовсім недавно, але весілля ще не грали. А воно неодмінно буде! Як буде і нова родина, і нове щастя. В новий рік родина Климович вже ступає світлою смугою.