Старший брат. Зміни в житті Жені за 6 років

Із Сергієм Миколайовичем, татом 6-річного Жені, ми спілкувались у вересні 2010 року. Тоді подружжя Супруненків планувало всиновити ще одну дитину, аби в Євгенка був братик чи сестричка. Більше 6 років минуло з часу нашої розмови, а історія цієї родини міцно викарбувалася в пам’яті. Тож натискаємо певну комбінацію цифр – і чуємо знайомий голос.

За цей час у сім’ї відбулося багато змін. Головне – Женя тепер має двох братиків, а мама й тато виховують уже трьох синочків. У грудні 2010 року Сергій Миколайович та Віра Леонідівна вдруге отримали статус кандидатів в усиновлювачі й знову почали переглядати анкети дітей у базі «Сирітству – ні!». Їм сподобався хлопчик із Хмельницької області. Коли подружжя приїхало в службу у справах дітей, повідомили, що в нього є ще братик. Паші на той момент було 6 років, Колі – 4. Діти виховувалися в різних інтернатних закладах і навіть не були знайомі між собою.

Коля мав дуже багато різних діагнозів, точніше, їх озвучували, не показуючи картку дитини. Тільки після рішення суду про усиновлення батькам видали медичну картку сина, у якій не було вказано того, про що розповідало керівництво інтернатного закладу. Проте він мав інвалідність, затримку психічного розвитку. Пашу готували вже для усиновлення іноземцями найближчим часом, хоча рік на обліку в базі національного усиновлення, як це прописано українським законодавством, він ще не був. Теперішні батьки хлопців думають, що й молодшому приписали діагнозів, аби мати підставу на роз’єднання братів.

Можливо, якби тоді в телефонній розмові Сергію Миколайовичу відразу сказали, що дітей двоє, що в одного з них багато серйозних діагнозів, вони навряд чи зважилися б. А якби знали, що доведеться пережити при другому усиновленні, наскільки складним воно буде, то, очевидно, не пішли б цим шляхом. Хоча на все воля Божа, і він не дає нам тих випробувань, які ми не можемо пережити. Тож доба непростих роздумів – і прийняте рішення: їдемо знайомитися з обома хлопчиками.

Цей процес усиновлення був дуже, дуже, дуже важким! Тільки завдяки своїм зв’язкам Сергію Миколайовичу вдалося «вирвати» Пашу із системи «бізнесу на дітях» й не віддати його за кордон. Навіть при тому, що подружжя Супруненків встановлювало контакти з хлопчиком, на зимові канікули керівництво інтернатного закладу відправило його в США, звідки він приїхав із чіткою установкою: «мої американські батьки».

І все-таки навесні 2011 року синочки були вже вдома. Почався новий етап тепер уже багатодітної родини.

Женя відразу встановив ієрархію: він старший брат, а отже, головний і відповідальний за молодших. Спочатку було всяке: діти й сварилися між собою, і все в будинку перевертали.
 
Зараз Євгенкові вже 13. Він слухняна дитина, хоча, як каже тато, трішки лінується вчитися. Обожнює комп’ютерні ігри, дивиться їхні огляди. А ще має схильність до лінгвістики. Сергій Миколайович із посмішкою розповідає, як одного разу «пройшла любов» у Жені, коли дівчинка безграмотно йому написала. Тато з сином уже обговорювали вибір майбутньої професії хлопчика й дійшли висновку, що Євгенкові буде до душі професія програміста-лінгвіста.

Середульшому сину – Паші – 12 років. На його виховання в батьків іще найбільше сил. Власне, Сергію Миколайовичу довелося навіть змінити роботу, щоб мати можливість у будь-який час приїхати в школу, якщо раптом викличуть через синову поведінку. А буває це часто, іноді й тричі на тиждень.

Перші два роки Паша брав у однокласників речі, власне, крав, але свідомо не розумів, що це поганий вчинок. У дитини взагалі було відсутнє поняття «своє» й «чуже», тому спочатку й думки не виникало, що так діяти не можна. У закладі, де він перебував до того, як потрапив у родину, були гори одягу – і все спільне. Потім прийшов новий етап: «якщо річ нічия, значить, вона моя». Паша міг на перерві побачити на чужій парті дві гривні й узяти їх, а потім абсолютно щиро пояснював тату: «То нічиї гроші були, біля них ніхто не стояв». Крадіжки в Паші – на рівні інстинктів, які й досі доводиться викорінювати.

Учителі й шкільні психологи хапалися за голови. Коли Сергій Миколайович чи Віра Леонідівна приходили в навчальний заклад, спочатку їм постійно розповідали, що вони ПОВИННІ робити, а, попрацювавши з дитиною, казали: «Кріпіться! Ви – святі люди!»

Паша в дитинстві зазнав певних психологічних травм, тому жінка для нього взагалі не була авторитетом. Йому потрібне чоловіче виховання, татове. Маму Пашка іноді просто виводив із рівноваги своїми вчинками, але яким же щастям було зовсім недавно почути від нього логічний висновок: «Мама хоче з мене людину зробити!»

Одяг «горить» на Паші. Якщо брати роками можуть носити якусь річ, то він – день-другий, а потім це вже треба зашивати, латати. Тато жартома каже, що в сина «стиль безхатька». Ох, як же мама намучилася, реанімуючи Пашин одяг. А потім батьки знайшли вихід і довірили хлопцю самому зашивати власні речі. «Вам не соромно, що дитина ходить в одязі, залатаному такими великими стібками?» – обурювалися вчителі. «Не соромно», – відповідали. А зовсім нещодавно класний керівник хлопчика відзначила, що він став охайніше вдягатися. Свій труд усе ж цінується більше.

Паша – дуже самостійний і винахідливий. Якось у школі їм загадали принести макулатуру. Вони з друзями зрозуміли, що за неї можна отримати гроші, то ледь півбібліотеки з дому не винесли. А потім, з’ясувавши, що й металол можна здавати, на будівництві забрали залізні рамки. Закінчилося все тим, що Сергій Миколайович відшкодував немалу суму, яку хлопці встигли витратити.

Тато теж говорить і з Пашею про його майбутнє. Зараз син хоче бути машиністом: таке сильне враження справила на нього дитяча залізнична дорога, де він нещодавно побував на екскурсії. Батько ж бачить у сина схильність до сільськогосподарських робіт. Він у них майстровитий, працьовитий. Улітку в селі й кіз пас, і мотоблок заводив, постійно казав: «Я – робочий хлопець!»

Молодшому Колюнчику зараз 10 років. Коли батьки його забрали, у 4 роки, він не міг вимовити й слова, був педагогічно занедбаний. Пізніше інвалідність йому зняли, та Коля зараз вчиться в спеціалізованій школі. Навчання дається важко. Таблицю множення вчили вже разів сім: спершу він її запам’ятовує, а потім забуває. У майбутньому хлопчик бачить себе кухарем.

Сергій Миколайович та Віра Леонідівна усвідомлюють, яка доля чекала б на Колю, якби вони не забрали: 100% – інтернат для слабоумних. Зараз, дякуючи зусиллям батьків та педагогів, хлопчик може самостійно себе обслуговувати.

Про те, що усиновлені, хлопці, звичайно, знають. Періодично вони говорять на цю тему з батьками. Між ними є домовленість, що, коли Паші виповниться 14 років, вони поїдуть шукати їхню з Колею маму. Женя, можливо, трішки заздрить братам щодо цього, адже даних про його біологічну матір у службі у справах дітей немає взагалі. Сергій Миколайович та Віра Леонідівна намагаються прививати хлопцям вдячність жінкам, що дали їм життя.
 
«Нам віра в Бога допомагала, – ділиться Сергій Миколайович. – Може, тому стільки всього й вдалося пройти під час другого усиновлення, бо ми знали, що в Бога є план. Друге – це наші стосунки одне з одним: я підтримую дружину, вона – мене. Коли всиновлюєш дитину, треба єдність. Я бачив, коли в парах, наприклад, чоловік не хотів усиновлювати, а мають хотіти обоє. І мотивація повинна бути не для себе, коханих, аби ми мали дітей, а щоб допомогти дитині, дати їй майбутнє. Дати майбутнє дитині – це дуже важливо. Діти бувають складними, але ви можете змінити їхні долі. Чим складніша дитина, тим гіршу долю для неї приготувала та система, у якій вона перебуває. І треба розуміти, що виховання – це велика робота. Це щоденний цілодобовий труд, труд, труд, труд, труд!»

Ми дуже раді, що знайомі з цими людьми, раді, що можемо розповісти їхню історію, не таку солодку, не в рожевому кольорі. Але це історія про любов і єдність, про віру й усвідомлення свого призначення. Не маємо сумніву, що розповідь про шлях усиновлення й виховання своїх діток Сергія Миколайовича та Віри Леонідівни надихне когось на перший крок то того, аби змінити чиюсь долю. Адже все у цьому світі не випадкове.