Споживче ставлення сиріт до всіх і всього – рубець від інтернатної системи

У 2011 році ми писали історію усиновлення двох дівчаток подружжям Наталії та Юрія.

Зараз вони ростять та розвивають трьох діток (крім донечок, мають іще біологічного сина). Братик та сестрички додатково навчаються ще й у музичній школі, дівчатка ходять на танці, люблять малювати, також відвідують недільну школу. У них усе добре.

Ми не будемо розміщати фотографії, навіть посилання на попередню їхню історію, бо, як виявилося, батьки зберігають таємницю усиновлення.

А в ході нашої розмови Наталя торкнулася дуже болючої теми. Річ у тім, що вони, як волонтери, періодично відвідують дитячі будинки, інтернати, і там Наталя познайомилася з Лізою (ім’я дитини змінене – прим. ред.). Зараз їй 10 років. У дівчинки, виявилося, є старший 12-річний брат. Наталя дуже прив’язалася до них. Проте подружжя тверезо оцінювало свої сили й узяти ще двох дітей у свою сім’ю вони не наважилися, але стали їхніми хрещеними батьками.

Наталя з болем у голосі розповідала нам про те, як 5 років тому Лізу та її братика усиновили, а потім відмовилися від них і через суд провели процедуру анулювання усиновлення. Так, діти складні, особливо Ліза, у неї важкий характер, і були вони в тій сім’ї недовго, але ця історія все одно поранила їхні серця.

Як хрещена, Наталя підтримує з дітьми зв’язок. За цей час вони змінили три заклади, зараз влаштовані в дитячий будинок сімейного типу. Щоправда, Лізу відрахували із сільської місцевої школи через погану поведінку, тож навчається вона в інтернаті й тільки на вихідні приїжджає додому.

«Мені дуже печально за всіх дітей, які в дитячих будинках, – ділиться Наталя. – Висновок один: не повинні вони там жити. Дитина, яка звикає бути в «стадному» колективі, не розуміє, що правильна модель сім’ї – це мама, тато й дитина чи хоча б мама й дитина. До будь-якої людини вони можуть підійти: «Дай цукерочку». За це прийде, обніме, поцілує. Ці діти зовсім інші, вони не мають прив’язаності, вони не розуміють, для чого існують батьки, не розуміють, що батьки й дитина повинні міцно любити одне одного.

Я от в Лізи питаю, чи сумує вона за своїми батьками-вихователями. Вона відповідає: «Я скучаю, але до нас приїжджають американські спонсори». Вони побачили, що є спонсори, а зараз же всі волонтери їздять із цими подарунками. Дитині наплювати на те, що вона могла б мати сім’ю, їй головне – спонсори й подарунки. Споживче ставлення до життя… Чим це далі обернеться? Треба бути дуже обережними, бо, коли й свою сім’ю будуватиме, так само буде думати: «Хто мені дасть цукерочку, того я й любитиму». Так образливо. Наприклад, я до неї приїжджала в табір, а вона мені каже: «Привези мені те, те й те, а не привезеш – скажу, щоб тебе не пускали». Це при тому, що вона мене любить, дуже тягнеться до мене, телефонує. Але в людини нема прив’язаності. Вона наче тебе любить, але в той же час зразу в спину ніж. Не знаю, чи є вихід із цієї ситуації. Мені здається, що ті діти, які «пересиділи» в дитячому будинку, вже нічого цього не розуміють. Маленьку дитину ще якось можна навчити, а в тих, які з рук у руки переходять, із групи – у групу, просто не виробляється таке поняття, як любов. Нема в них любові, нема. У них принцип такий: хто мені щось дасть хороше, того я й люблю. Оце дуже печально».

Наталя розповідає, що для її дітей аквапарк, цирк, кінотеатр – це свято. А для сиріт усе це від держави безкоштовно. У таборах їх постійно возять туди, волонтери дають на це гроші, їх постійно жаліють як сиріт. От і виходить так, що, коли жінка забирає Лізу в гості на вихідні, вона питає: «А що, ми сьогодні нікуди не підемо?» Наталя пояснює, що це дорого. Відповідь така: «Значить, мені в тебе вже не цікаво». Вихованці інтернатів, дитячих будинків звикли до частих свят та різноманітних поїздок. Домашні діти розуміють: батьки планують отримати зарплату, тоді можна й сходити розважиться. Знають, що, аби заслужити похід кудись, треба добре вчитися, поводитися. Вони розуміють якісь побутові проблеми, а сироти від цього далекі.

«Мені давно хотілося про це комусь сказати, бо наболіло, – розповідає Наталя. – Якби можна вжити якихось заходів, аби швидше давалися ці статуси. Чому так повільно відбуваються всі ці суди? Якщо дитина, наприклад, із року в сім’ї, то всі ці проблеми можна вирішить, і виросте зовсім інша дитина.

До речі, навіть якщо діти жили в неблагополучній сім’ї, де їх били, то вони, можливо, хоча б у якихось сусідів, друзів бачили, що є мама й тато. І вони мріяли собі, що також хочуть мати маму й тата. І коли такі діти потрапляють у родину, вони розуміють, що треба любити батьків. Можливо. Я так думаю. Бачила подібні сім’ї. А ті діти, які з народження в дитбудинках, і, крім групи, спонсорів і волонтерів, нічого не бачили, не розуміють, яка повинна бути родина, вони вже, по-моєму, невиправні».

Споживче ставлення Лізи дивує дітей Наталії. Вони від неї деякі повадки переймають, словечка, але з часом це все забувається. Наталині та Юрієві діти співчувають сиротам, колись навіть просили взяти когось у їхню родину, але потім подивилися на Лізу й зараз кажуть, що така дитина в домі – це все-таки важко. Та, незважаючи на те, що іноді вона й б’є їх, усе одно чекають її в гості щоразу. Полюбили одне одного, звикли.

Брат Лізи не такий проблемний. Можливо, тому, що до 4 років він жив із бабусею й бачив правильну модель сім’ї, а потім бабуся померла. Дівчинку ж мама народила й відразу ж покинула, жодного разу до неї ніхто за два з половиною роки не приїхав, а статус, який би дозволив її усиновити, вона отримала значно пізніше.

Зараз діти живуть у дитячому будинку сімейного типу, мають хоча б елементарні навики готування, хоча б чай собі можуть зробити, але споживче ставлення залишається. Наприклад, удома в Наталі та Юрія Ліза дозволяє собі якісь обрізки, фантики, навіть їжу викинути за ліжко: прийде прибиральниця – прибере. Домашні діти розуміють, що це мамі доведеться прибирати, жаліють її й такого не роблять. У більшості ж «державних» дітей ставлення до оточуючих дорослих таке: тобі платять – ти за мене це й роби.

«Якби з мого боку не було такої прив’язаності до цієї дитини, я й не брала б її, – розмірковує Наталя. – Навіть сторонні люди кажуть: «Як ти це терпиш? Вона так тобі хамить». А я відповідаю їм, що дуже за нею скучаю й не можу по-іншому, не можу її забути, просто піти, викреслити людину зі свого життя. Розумію, що всі такі її дії треба якось присікати, бо це тільки їй від цього гірше, вона буде звикати, що так можна з людьми поводиться».

Хочу ще сказати з приводу маленьких дітей. Мені не подобається, коли кандидати в усиновителі кажуть: «Дайте мені маленьку блакитнооку дівчинку». Але якщо людина відчуває, що не має такої духовної сили, витримки, терпіння, аби ростити старшу дитину, що з такими складнощами не справиться, краще їй знайти маленьку, яку вона полюбить і яка полюбить її. Краще хай таку дитину візьмуть, ніж шестирічну, а потім її повернуть назад, бо це буде ще більша травма. А ще краще – аби служби так робили, щоб діти не «засиджувалися» до такого віку в інтернатах».

Уже добре, що представники української влади хоча б говорять про необхідність реформування інтернатної системи. Мабуть, пройде ще не один рік, поки відбудуться якісь помітні зрушення в цьому напрямку. А поки такі Лізи стають жертвами системи… Проте хочеться вірити, що в цієї дівчинки майбутнє буде хорошим, а батьки-вихователі й хрещені батьки завжди матимуть силу підставити їй своє плече допомоги на життєвому шляху.