«Скільки б до нас дітей не приїздило, усі – наші!»

Подружжя Оксани та Михайла розповіли читачам порталу «Сирітству – ні!» Фонду Ріната Ахметова власну історію допомоги діткам, позбавленим батьківської опіки. 

 

– У нас в родині п’ятеро дітей, чотири з яких біологічні, п’ята Анастасія – народжена серцем. Дівчинку ми забрали під опіку, коли їй було 7 років. Зараз дитині 10, – ділиться Оксана. 

 

Захоплююча історія цієї сім’ї розпочалась ще 2011 року. 

 

– Спочатку було бажання допомагати. Ми з чоловіком звернулися до Detdom.info, з їх допомогою стали наставниками. Першим у нашій сім’ї з’явився хлопчик (сім років тому), який самостійно звернувся з проханням знайти йому наставника. Наше завдання полягало в тому, щоб здійснювати усіляку підтримку цій вже повнолітній дитині, яка не влаштована соціально. Спочатку він не хотів навчатися, та ми навідували його кожні два тижні, допомагаючи як у навчанні, так і в побуті. Ми завжди були поруч. Уже п’ять років, як він закінчив навчання і вийшов із-під нашого наставництва. І хоч допомога закінчилась, але й досі хвилюємося за його долю. Спілкуємося рідше, але знаємо, що постійно працює, проте ще не створив власної сім’ї, – згадує Оксана. – Це був наш перший хлопчик під наставництвом, який дав нам зрозуміти: є ще сили і можливість прийняти дитину в сім’ю. Так з’явилася Настя. 

 

Історія входження Анастасії у нову родину досить цікава. Жінка розповіла, що чоловік дуже хотів іще одну дочку, хоча з біологічних є найстарша Світлана та троє хлопців – Олег, Дмитро та Павло. 

 

– У нас було велике бажання шукати шляхи допомоги ще якійсь дитині. До нас Настуню вже відвідувало декілька кандидатів. Виникали певні складнощі, тому що ті сім’ї були без дітей і не змогли знайти спільної мови з дівчинкою, – говорить Оксана. – А от до нас Настя практично одразу пішла на контакт, навіть дозволила чоловіку взяти її на руки. Ми зрозуміли, що не зможемо піти і спати спокійно, якщо ця дитина тут залишиться, тому зробили все, аби забрати її додому. 

 

Зараз жінка точно знає: якби на місці Анастасії була б інша дитина, їх сім’я так само її забрала. 

 

– Ми не змогли обирати між дітьми. Та й дорослі вже дітки, хто приходить – усі залишаються. Для дитини не треба золотих гір. Їй все одно буде краще в родині, ніж в дитячому будинку чи школі-інтернаті. 

 

Подружжя переконане: «Життя не закінчується, а лише починається, коли береш дитину в сім’ю». Оксана та Михайло розуміли всю відповідальність перед дитиною і тому йшли до кінця, долаючи будь-які труднощі. 

 

– Ми пішли вчитися, коли виникли складнощі. Вивчали сучасні методики вирішення проблем, почали дізнаватися чимало нового. Ми постійно розвивалися, щоб якось допомогти дівчинці адаптуватися у сім’ї. Для навчання шукали тренінги, зараз працюємо із психологом, – розповідає Оксана. – З чоловіком дуже зацікавилися сенсорною інтеграцією, можливо, розгляд цієї проблеми незабаром перейде у професійну діяльність. 

 

Анастасія увійшла до родини і стала четвертою дитиною після 9-місячного сина Дмитра. Оксана згадує той період: 

 

– Коли дитина потрапляє до родини, вона ніби проходить дитинство знов, тому біологічний вік не відповідає її діям. Настя бачила, як зростає менший братик Дмитро та проживала всі етапи разом із ним. Вона гралася, потребувала уваги, як немовля, і це було проживання її втраченого дитинства. Було, звісно, складно, але ми це пройшли! 

 

Попри трирічне перебування дівчинки в родині, їй складно ще йти в обійми… Проте, як кожна дитина, Настя потребує маминого тепла. Оксана з ніжністю зауважує: 

 

– Коли Настуня пригортається, це якесь чудо, адже буває так рідко. Я тоді навіть не дихаю. Все ж відчувається її потреба у мамі, коли вночі приходжу до неї, щоб там поправити ковдру, а вона крізь сон абсолютно розслаблена посміхається від моєї присутності й тепла. 

 

Іноді подружжя замислюється над поповненням родини, і тоді вони переглядають анкети на порталі «Сирітству – ні!» Фонду Ріната Ахметова. Цій родині крає серце, коли дітей повертають до інтернатних закладів. Але Оксана вважає, що насамперед це проблема служб, які здійснюють підбір майбутніх батьків. 

 

– Тим, хто хоче прийняти дитину, треба розуміти, що вона прийшла у твій рід, і твої батьки стали для неї дідусями та бабусями. Це вже наша дитина. Ми вже повністю її сім’я. Родина там, де є ти, хто тебе ніколи не залишить, – стверджує Оксана. – Наше головне завдання полягає в тому, щоб виховати доньку свідомою людиною з гідними переконаннями. Ми вчимо Настю цінувати речі, час, емоції і працю на власному прикладі, беручи доньку із собою на роботу. Ми пишаємося Настею, адже вона сильна дівчинка, займається бойовими мистецтвами, здобуває перемоги у конкурсах. Коли її бачать на змаганнях інші тренери, усі хочуть собі таку ученицю. 

 

Оксана працює викладачем в університеті, є кандидатом наук, нині закінчує докторантуру. Стверджує, що спокійно поєднує дві роботи – викладацьку і діяльність мами, адже живе за принципом: відпочинок від роботи у сім’ї, від сім’ї – на роботі. 

 

Того року служба у справах дітей пропонувала створити дитячий будинок сімейного типу, але родина ще не зовсім готова, адже це професійна діяльність і все ж інший рівень. Поки зупиняє деяке побоювання – як це вплине на стосунки з іншими дітьми. Проте Оксана та Михайло переконані: життя до того веде, що, можливо, колись вони організують ДБСТ. 

 

– Скільки б до нас дітей не приїздило – усі наші! Раніше здавалося, що дві дитини це дуже багато, а зараз я дивлюся, що п’ять навіть не відчутно, не важко. Можливо, якби їх було вісім чи десять, тоді я відчувала б якусь складність, – переконує Оксана. 

 

На сьогодні під наставництвом родини перебувають ще два хлопці, студенти педагогічного університету. Обидва навчаються на факультеті фізичної культури. 

 

– Нам із хлопцями дуже пощастило. Вони є зразком для наших синів. Пишаємося ними. До нас вони потрапили за рекомендацією попереднього наставника з іншого міста, а сюди приїхали навчатися, – розповідає Оксана. – Хлопці постійно на зв’язку, завжди допомагають, працюють із дітками в таборах. У нас дуже дружні стосунки. Вони повністю в родині, наші старші сини. Єдине – не вміли спочатку раціонально витрачати гроші, адже стипендія висока. Під час вступних іспитів певний час мешкали в нас, зараз – у гуртожитку, проте ми бачимося через день. Зараз допомагають нам, інколи радять у певних ситуаціях, як краще виховувати донечку Анастасію. 

 

Жінка ділиться спогадами, як знайомилися з другим хлопцем, котрий потрапив під їх шефство. 

 

– Там взагалі була цікава історія, коли інші кандидати хотіли стати наставниками для тієї чудової дитини, а він їздив і обирав між сім’ями. Коли приїхав до нашого міста, ми дуже хвилювалися. Я пішла з ним до приймальної комісії університету подати документи. 

 

Згодом показували хлопцю місто. А потім вже дізналися, що він обрав нашу сім’ю. Ми були безмежно раді. 

 

Нині родина чекає ще одного хлопця, аби стати для нього наставником, адже ця сім’я сповнена бажанням усіляко допомагати будь-якій дитині. Власним прикладом Оксана та Михайло стверджують:

 

– Головне, щоб люди довго не вагалися, а були рішучими, адже всиновлення – це не проблема. Скільки у тебе не було б дітей, якщо ви відповідаєте усім вимогам, можете стати усиновителями, опікунами, прийомними батьками чи батьками-вихователями або ж наставниками. Головне – не зупинятися! Житлова площа, неповна сім’я, власна нерішучість не є перешкодою для того, аби прийняти дитину в родину.