Сергій Ставцев: «Важко було покидати своє рідне місто, але ми думали про майбутнє дітей»

Дитячий будинок сімейного типу родини вимушених переселенців із Донецька Оксани й Сергія Ставцевих справив новосілля. Зі сльозами на очах глава сім’ї, Сергій Ставцев, подякував владі області та міста Борисполя за те, що його сім’ю тепло прийняли на Київщині й дали їм гідний дах над головою. А глава служби в справах дітей та сім’ї Київської обласної державної адміністрації Сергій Андріяш зі свого боку запевнив, що прийомні сім’ї дитячі будинки сімейного типу, які вимушено перемістилися із зони проведення АТО в Київську область, не зустрінуть жодних перешкод із боку влади області, якщо запланують поповнитися новими вихованцями. Головне – були б умови. А в Ставцевих вони тепер є. На цей момент у сім’ї виховують п’ятьох прийомних дітей, молодшій вихованці – 13 років. Своїх рідних дітей у Ставцевих троє. Старша дочка вже закінчила Київський університет фізкультури і спорту та почала працювати на кінній базі, середній син поки що студент торгового інституту в Кривому Розі, куди перевівся вчитися з Донецька, а молодший – школяр.

«До того часу, як ми зібралися поїхати, вже всі наші діти розуміли, що нам доведеться це зробити»

У новому будинку, площею 159 квадратних метрів, шість кімнат, кілька санвузлів, простора кухня, є дворик і спортмайданчик. Є необхідний набір меблів, посуду, інвентарю. У Київській області це вже п’ятий будинок, який було добудовано, обладнано і передано дитячому будинку сімейного типу, який вимушено перебрався на Київщину із зони бойових дій. Отримали будинок у безоплатне користування Ставцеви в межах проекту «Соціальна інтеграція та примирення внутрішньо переміщених сімей і дітей у Київській області». Проект реалізується службою в справах дітей та сім’ї Київської обласної державної адміністрації за підтримки Євросоюзу.

Це вже одинадцятий будинок, який здають за програмою «Соціальна інтеграція та примирення внутрішньо переміщених сімей і дітей у Київській області». Завдяки цій програмі, вдалося створити нормальні умови вже майже всім дитячим будинкам сімейного типу, що перебралися з зони конфлікту. Всього ж на Київщину переїхали із зони проведення АТО 12 таких дитячих будинків сімейного типу та сім прийомних сімей, у яких разом виховують 74 дитини.

– Такі умови навіть кращі, ніж були в нас у Донецьку, – зізнається голова дитячого будинку сімейного типу Сергій Ставцев. – Звичайно, наша донецька квартира, перебудована з двох квартир спеціально для нашого будинку сімейного типу, була вже оснащена й обжита. Хотілося б забрати звідти дещо зі свого майна. Воно стало в пригоді б нам і тут. Але ми розуміємо, що перевезти все неможливо.

Зітхаючи, господарі згадують, як облаштовували квартиру, у яку вселялися 2007 року, як Фонд Ріната Ахметова в межах проекту «Збережемо дитині родину» допоміг їм обладнати виділену їм квартиру площею 123 квадратні метри затишніше: дав кошти на якісні вхідні двері, ковролін, деякі предмети з меблів…

– Це все те, що із собою не забереш… Але ми, як люди, що вірять у Бога, завжди налаштовували своїх дітей на те, що найважливішою є сім’я, що духовні цінності вищі за матеріальні, тому діти не дуже сумували за тими речами, які ми не змогли забрати із собою, – розповідає глава сім’ї Сергій Ставцев. – На той час, як ми зібралися їхати, вже всі наші діти розуміли, що нам доведеться це зробити.

Подружжя вдячне Фонду Ріната Ахметова за те, що дав йому можливість вивезти дітей подалі від війни ще на початку літа 2014 року: все перше літо війни діти Ставцевих відпочивали в дитячому таборі, на морі в Бердянську. Але у вересні всім довелося повернутися до Донецька. Будинок, де була квартира Ставцева, розташований у тому районі, у який, на щастя, снаряди не влучали, але…

– Військову техніку поставили поблизу від нашого будинку, і її видно було з вікна, і «через» наш дах перелітали «градини», а я вважаю, що не варто дітям жити поруч із гарматами, – згадує мама сімейства Оксана Ставцева. – Ми перестали отримувати виплати на дітей. Припинення виплат було катастрофою для всіх: і пенсіонерів, і вагітних, і молодих матусь, і сімей із дітьми. У той період усі жили виключно завдяки гуманітарній допомозі, яку почав привозити до Донецька Штаб Ріната Ахметова. І ми також. Тільки так і протрималися до від’їзду, – у голосі жінки – сльози.

– Які в дітей будуть атестати (а в нас усі прийомні діти у 2014 році були школярами), теж було важливим моментом і для нас, і для самих дітей, – розмірковує голова сімейства Сергій Ставцев. – Необхідно, щоб ці атестати визнавали в навчальних закладах, у які діти потім вступатимуть, адже кожній дитині, щоб увійти в самостійне життя, потрібно отримати професію.

«Для нас головне, щоб діти виросли здоровими й самостійними»

Один із вихованців Ставцевих уже вийшов у самостійне життя. Професію 19-річний Руслан здобув уже на новому місці, вступивши у Переяслав-Хмельницькому до професійно-технічного училища. Зараз він працює за отриманою спеціальністю – газоелектрозварником у Полтавській області, куди поїхав слідом за своєю обраницею. З дівчиною познайомився вже в ПТУ на дискотеці. Молодята вже придивилися собі на Полтавщині будинок, який скоро планують придбати.

– Руслан, за результатами зовнішнього незалежного оцінювання якості знань, не «дотягнув» до вступу до вишу, – розповідає Сергій Ставцев. – Але для нас не було обов’язковою умовою то, щоб прийомні діти неодмінно стали світилами науки. Головне, щоб кожна дитина, яку ми взяли на виховання, максимально розкрила свій потенціал, виросла здоровою й найголовніше – самостійною. Змогла сама подбати про себе, забезпечити себе і свою сім’ю. Процес такої підготовки дитини з негативним досвідом, який вона отримав у своїй біологічній сім’ї або в інтернаті, не простий. Для того, щоб Руслан зрозумів, що одноразову допомогу, яку йому виплатили як сироті перед виходом у доросле життя, потрібно не за вітром пустити, а витратити на розв’язання якоїсь дуже важливої проблеми. Ми докладали всіх зусиль упродовж майже дев’яти років, які виховували його. І то це доросле рішення прийшло до нього не відразу. Руслан прийшов у нашу сім’ю десятирічним хлопчиком…

Коли подружжя вирішило стати батьками-вихователями, молодшому їхньому синові було 5 років, середньому – 9, старшій дочці Валерії – 11 років. Радилися переважно з нею як із людиною вже майже дорослою. Однією з умов, які висунула Валерія, було – не брати дітей старших, ніж вона. Батьки з цим погодилися. Але однаково їй ще довелося «притертися» до нових братів і сестер, у яких за плечима було важке дитинство. Руслан був одним із перших вихованців і одним із найпроблемніших – цупив усе, що погано лежало, часто нехтував навчанням…

– Звичайно, проблеми були не лише в Руслана. Для того, щоб якось адаптувати дітей до життя в нормальній сім’ї й коригувати їхню поведінку, ми вечорами сідали за «круглий стіл» і на сімейній раді «розбирали» всі помилки і проблеми, я ділився з дітьми особистим досвідом. Ми називаємо такі бесіди «уроками духовного спілкування», – ділиться своїм педагогічним досвідом Сергій Ставцев. – Звичайно, як люди, що вірять у Бога, ми наводили дітям повчальні історії з Біблії. А я, почитавши знаменитого американського психолога Добсона, на основі описаної ним системи матеріального заохочення дітей випробував у нашій родині свій варіант такого заохочення.

Кожна дитина сім’ї Ставцевих завела собі такий «табель», у якому було вказано її головні недоліки, з якими їй треба боротися насамперед: лінь, грубість, неохайність, наприклад. І щодня у цьому табелі разом із батьками-вихователями діти давали оцінку своїй поведінці – хто кого поборов на сьогодні: лінь Руслана або він її. А за підсумком наприкінці місяця найуспішніші борці зі своїми недоліками отримували накопичені в табелі грошові премії – на особисті витрати! Суми були невеликими, але такому самостійному заробітку діти раділи.

Коли вихованці стали старшими, батьки застосовували вже інші методи для їх підготовки до самостійного планування свого бюджету. Наприклад, весь місяць залучали їх до витрачання отриманих для їх утримання державних коштів, до планування витрат сім’ї, щоб діти розуміли, що сім’я може собі дозволити, а чого – ні. Діти мали знати, для чого слід притримувати в гаманці недоторканним якийсь грошовий запас.

Один син Ставцевих і троє прийомних дітей (двоє хлопчиків і одна дівчинка) до війни займалися дзюдо, кожен має перший юнацький розряд. Зацікавивши дітей спортом, тато, як ініціатор цього починання, ретельно вибирав тренера.

– Коли ми переїхали й ці два роки до вселення в переданий нам у користування будинок жили в реабілітаційному центрі під Переяслав-Хмельницьким, де не було поблизу секцій з дзюдо, ми віддали наших спортсменів на заняття джиу-джитсу. Але незабаром змушені були відмовитися цієї затії, – розповідає Сергій Ставцев. – На першому ж занятті хлопчаки ледь не дістали серйозні травми, тому що боролися вихованці цієї дитячої (!) секції по-дорослому, не шкодуючи один одного, нібито завтра їм іти до лав спецназу. Я здивувався і сказав тренеру, що намагаюся виростити не бійців, не «ніндзя», а лише здорових хлопців, які б могли постояти за себе. Але це – у крайньому випадку! Я налаштовую всіх своїх вихованців на мирне розв’язання конфліктів із людьми в будь-якій ситуації.

«Щоб будувати добрі стосунки між усіма членами сім’ї, важливими є щирість і чесність»

– Наші особисті ноу-хау – це не універсальний засіб на всі випадки життя для всіх, – каже Сергій Ставцев. – Наприклад, з наших дітей, за підсумками минулого навчального року, тільки двоє дотягли до тих, хто вчиться на «добре». Але ми не вимагаємо від них відмінних оцінок. Важливо, щоб вони освоювали навчання достатньою мірою для того, щоб потім здобути професії, і головне – щоб у них за той час, який вони провели в нашій родині, розвинулися їхні найкращі людські якості. Для цього в сім’ї має бути атмосфера довіри й доброзичливості. Також ми переконуємо всіх вихованців, що для того, щоб будувати добрі стосунки між усіма членами сім’ї, важливими є щирість і чесність.

Глава сім’ї зізнався, що, вирвавшись у самостійне життя, Руслан, наприклад, не відразу згадав ту науку, які йому дали батьки-вихователі. Якось хлопець збрехав. Знайомі повідомили батькам, що бачили юнака поблизу від реабілітаційного центру, де донедавна проживала сім’я. Батьки зателефонували Руслану, запитавши, чому ж він у гості до них не зайшов, якщо вже приїхав із міста в цей район. Але хлопець, соромлячись зізнатися, що ночував у своєї дівчини, почав відпиратися, казати, що не був там. Тоді батько нагадав йому, що він, як чоловік уже самостійний, їм уже непідконтрольний і вільний у своїх пересуваннях.

– Але я також сказав йому, що хотів би, щоби Руслан залишався чесний із нами, як із тими людьми, які його виростили, – згадує Сергій Ставцев.

Якийсь час сім’я вихованцю не телефонувала. Але потім Руслан визнав, що не мав рації, і відновив зв’язок зі своїми прийомними батьками.

Грамотно розпоряджатися своїм бюджетом цей хлопчина теж навчився не відразу. Руслан як сирота, навчаючись в училищі, жив у гуртожитку на повному державному забезпеченні, включно з проживанням і харчуванням. А на ті виплати, які отримував, він спочатку купував собі дорогі телефони, губив їх і знову купував. Юнак зовсім не замислювався про те, що після закінчення навчання йому доведеться самостійно шукати собі житло і платити за нього.

– Можливо, Руслана врятувало кохання: зустрівши дівчину, з якою він має намір створити сім’ю, він усвідомив необхідність відкладати кошти на створення свого власного гніздечка, – каже Оксана Ставцева. – Будинки в тій місцевості, де тепер проживає майбутня сім’я, коштують порівняно недорого, половина потрібної суми на придбання власного будинку в Руслана вже є.

Розповідаючи про своє бажання поповнити дитячий будинок сімейного типу новими вихованцями, Ставцеви зазначають, що не прагнуть до рекордної кількості дітей, а будуть традиційно боротися за якість виховання – за фізичне й моральне здоров’я своїх вихованців, приділяючи увагу індивідуальному розвитку кожного.

Оксана Ставцева зазначила, що знаходити індивідуальний підхід до кожної дитини їй допомогло навчання батьків-вихователів, яке організовував Фонд Ріната Ахметова в межах програми «Сирітству – ні!». Заняття проводили відомі педагоги і психологи, як-от Людмила Петрановська, наприклад. Кожній дитині потрібно підбирати те заняття, яке буде їй до душі і яке відірве її від бажання безцільно тинятися вулицею або просиджувати за монітором комп’ютера, нескінченно граючи в якусь дурну гру. Для когось із вихованців таке заняття – спорт, а для когось – музика…

Оксана з вдячністю зазначила, що дитячим будинкам сімейного типу Фонд Ріната Ахметова приділяв велику увагу: дітей часто запрошували на свята на «Донбас Арені», у дельфінарій, дарували подарунки на День Святого Миколая, допомагали з лікуванням і оздоровленням, якщо таке було потрібно.

– Це було серйозною підмогою, однак ми й самі ніколи не шкодували коштів на харчування, лікування, якщо таке потрібно, на освіту й розвиток дітей, – говорить Сергій Ставцев. – Потрібні дитині репетитори з якогось предмету – ми знаходили таких. Потрібна спортивна форма для занять у секції – купували. Хочеш виростити з дитини особистість, вкладай усе, що маєш – час, сили, душу й кошти.

ДЖЕРЕЛО