«Що більше рученяток – то більше щастя!»

Дворічний Сашко жив у будинку дитини, а Толик, якому вже було чотири, виховувався в іншому районі, у Соціально-реабілітаційному центрі для дітей сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Хлопчики рідні брати, але про це навіть не здогадувались, допоки добра фея забрала обох у свій дім.

Саме феєю можна назвати жінку, яка зробила диво для маленьких дітей. У чарівниці  просте і благородне ім’я – Тетяна,  і така ж проста і благородна мрія – бути мамою … Але народити власну дитину  вона не могла. Тривалі лікування не допомогли. Навіть тоді, коли до них у район приїхали обласні медики і запропонували безкоштовну спробу ЭКО (штучне запліднення), за державною програмою. Тетяна досить скептично поставилась до цієї можливості. Ймовірність позитивного результату складала 15%, а серйозні гормональні збої в організмі в будь-якому разі давалися взнаки. Щоб скористатися «безкоштовною» спробою два роки тому потрібно було щонайменше 5000 гривень на обстеження та супутні витрати.

«Я порадилась з чоловіком з моральних міркувань, хоча знала, що лікуватися не стану – не витримаю ще однієї невдачі та розчарування. Колись ми вже розмовляли про усиновлення, і Олександр мене заспокоював: «В нас обов’язково будуть свої діти». То поки чекали, я частенько читала на цьому сайті чужі щасливі історії і плакала,  радіючи за людей, та сумуючи про свою біду. Але з кожною прочитаною історією бажання стати мамою посилювались. Час летить, і я знову стала говорить з чоловіком про усиновлення. Тепер він категорично не відмовлявся, але зволікав з рішенням, посилаючись на брак часу та проблеми на роботі. Я дочекалася свого дня народження і попросила: «Якщо ти зробиш перший крок до усиновлення – це буде мені найкращим подарунком!», – згадує Тетяна.

І Олександр дав свою згоду! Як обіцяв, першим сходив до служби у справах дітей та домовився про зустріч.

У районній службі у справах дітей Каланчацького району Херсонщини їх зустріли привітно, підтримали морально, вислухали побажання стосовно віку та статі дитини. Олександр наполягав, щоб це був хлопчик не старший за шість місяців.  У службі розповіли про процес взагалі, пояснили, як швидко змінюються критерії вибору, коли на власні очі побачиш дитину. Тому в заяві майбутні батьки вказали і хлопчика, і дівчинку і вік окреслили не так категорично.

І дуже вчасно, бо в будинку дитини подружжю запропонували на вибір трьох дівчаток або двох хлопчиків. Тетяна перший раз на знайомство поїхала сама і вийшла звідти розтривоженою і невпевненою, адже і дівчатка, і хлопчики їй сподобались. Однак непростий вибір зрештою треба було робити.

«Будинок дитини був зі статусом «для дітей з ураженням центральної нервової системи». Я готувалася побачити найгірше… Але атмосфера мені сподобалась, нагадувала звичайний дитячий садок. З’ясувалося, що там живуть і здорові дітки, бо дім малятка лише один на всю область. Зайшла до молодшої групи – діти як діти, трошки налякані, але ж не всі почуваються одразу вільно з чужими. Річ у тім, що деякі діагнози у дітей, – пояснює Тетяна, – підтверджуються або спростовуються за півроку. Тому я сподівалась, що ці діти здорові».

Вдома Олександр і Тетяна ніяк не могли дійти згоди: кого все ж таки обрати – дівчаток чи хлопчиків.  Зрештою домовилися: хто перший піде з ними на контакт, того й усиновлять.

Наступного дня під час приїзду Тетяни й Олександра старша з сестричок навіть з рук виховательки на злазила. Хлопчик – видно що соромився, але ж, як кажуть, очі бояться, а руки роблять. Мовчки підійшов по цукерку, дозволив татові її розгорнути, а сам стоїть незворушно, але й не відходить. Майбутнього сина, як і батька, звали Олександром!

«У нашого тата також почуття «зашкалювали» – так  хвилювався! Обережно взяв хлопчика на руки, і коли маленькі рученята міцно стиснули його палець і довго не відпускали,  я зрозуміла, що дівчатка нам не світять», – з усмішкою згадує щаслива мама.

Директорка будинку дитини зустріла подружжя доброзичливо і привітно. Тетяна на той час працювала в лікарні. Оскільки заклад підпорядковувався управлінню охорони здоров’я, керівник (як потім стало відомо) заздалегідь розпитала про свою гостю. Схвальні відгуки про Таню та власні позитивні враження позбавили її перестороги, і вона дозволила майбутнім батькам бачитися з Сашком в будь-який зручний час.

Та паперова тяганина з наданням необхідного для усиновлення статусу ще тривала. Тетяні ж, як і Олександрові, дуже хотілося познайомитись зі старшим братиком, Толиком. На той час йому були дуже потрібні особлива увага та догляд – хлопчик лікувався від бронхіту в іншому місті.

Але не все виходило так швидко, як хотілося. Служба району, де перебував Толик, ще не підготувала документи про надання хлопчику статусу дитини-сироти. Адже рішення суду про позбавлення батьківських прав тільки-но вступило в дію.

Під час першого приїзду Тетяні все ж дозволили зустрітись із майбутнім сином. Хлопчик у чотири з половиною роки не вимовляв жодного слова! Майбутня мама не знала до чого їй готуватись:  до проблем з  мовленням  чи до проблем з нервовою системою? Подивитись медичну картку старшого брата на той час не дозволили. Але уважно глянувши на хлопчика, Тетяна зрозуміла: все буде гаразд – очі Толика говорили замість нього і висловлювали довіру, сподівання, прагнення сподобатись гості. Таня запропонувала повезти хлопчика на обстеження до медично-діагностичного центру разом з працівниками служби у справах дітей. Ті відмовились, бо мали багато роботи. Тетяна тільки мимохіть почула фразу, що хлопчик не розмовляє, бо пережив больовий шок.

І сьогодні батьки не знають, що сталося з сином до того, як він потрапив до реабілітаційного центру. Але вони відчували у собі сили захистити дитину, допомогти їй жити нормальним життям, а не лякатись усього на світі. Братиків подружжя забрало в один день, хоча дитячі заклади були один від одного на відстані у 130 кілометрів.

Так одразу у Тетяни з’явилося двоє синів. Щоб  діти якнайшвидше опинились удома, вони з чоловіком оформили опіку з подальшим усиновленням. Поки тривали курси, Таня й Олександр після роботи по черзі їздили то до Сашка, то до Толика.

«Сашко після наших перших відвідин перестав називати всіх виховательок «мамо», чекав тільки мене. Можна не вірити, але старшенький швидко почав вимовляти склади. Ми щовечора дзвонили медсестрам, які чергували біля Толика в лікарні, і вони давали нам з ним поговорити. Ми ставили йому запитання так, щоб він міг відповісти «так» або «ні». А коли вже приїхали забирати Толю додому, на подвір’ї всі діти кричали: «Толик, Толик, до тебе мама з татом приїхали!» Це дивовижне почуття! Коли ми втрьох взялися за руки та йшли до машини, діти стали кликали Толика, щоб попрощатися. Кажу: «Повернись, скажи дітям «до побачення», але він тільки захитав головою – «ні», навіть озирнутися не захотів. Мабуть, боявся, що знову не віддадуть. Я не стала його силувати.

Вдома почалось нове життя – вони нас виховують, а ми їх Молодший – справжній чоловік: наполегливий, серйозний такий! А старший – майстер на вигадки. І вже навіть після тижня домашнього життя Толика не впізнати. Я повезла його на обстеження. Виявилось, син уже був на обліку, але всі попередні діагнози вже можна було зняти. Але за законом потрібно чекати рік для знятися з обліку. Лікарі центру одразу помітили,  що Толик став зовсім іншою дитиною,  в порівнянні з першою зустріччю.  Він швидко почав надолужувати згаяне. Лише раз ми звернулися до логопеда, але я зрозуміла, що такі вправи зможу виконувати з сином і вдома. Так ми почали навчатися самостійно».

Перші тижні хлопчики плакали, коли хоч на хвилину батьки залишали їх у кімнаті самих. А тепер вже норовлять кудись заховатися, щоб їм не заважали «перевертати» дім з ніг на голову. Розгулятись місця вистачає – на подвір’ї вони катаються то на велосипеді, то на дитячому автомобілі. Ще в них є власний басейн та пісочниця,  яку змайстрували разом з татом.

Тепер інколи залишаються на день в гостях у бабусі з дідусем, але на ніч – тільки до мами з татом. Нещодавно всі разом святкували велику подію – офіційне усиновлення дітей з-під опіки.

«Багато чого прийшлось пережити від моменту знайомства з дітьми до приїзду додому, –   це і паперова тяганина, і людський фактор, але це все такий дріб’язок у порівняні зі щастям, коли тебе називають «МАМА»! І що більше рученяток – то  більше щастя!»
 
       «…Коли ми збирали документи, особливо нікому не розповідали про наші плани. Вирішили – це має бути тільки наше рішення. Хто зрозуміє – той  підтримає, а хто ні… – час все розставить на свої місця. Наші батьки спершу образились, що їм не вдалося взяти участь у процесі. Але це тривало недовго. Сьогодні всі задоволені, всі нас вітають і люблять. Вся наша велика рідня, коли бачить наших синочків, дуже радіє, а дехто не ховає сліз від розчулення, хоче пригорнути та обласкати. А тато наш сам собі дивується: «І чого це я раніше не погоджувався на усиновлення?! Два роки щастя втратили!»

Sirotstvy.net