Щасливе перевтілення

        Коли Марина та Артем у дитячому будинку познайомились зі своїм майбутнім сином, хлопчик нагадував нерухому ляльку. Здавалося, всі два роки і сім місяців з дня народження дитина спала, а прокинулась лише у новій сім’ї.

За якихось шість місяців, що Денис знаходиться вдома, Марина і Артем не просто навчились бути батьками, а й педагогами, психологами, іноді лікарями та дипломатами. Тепер вони знають, що можуть здолати багато проблем, навіть ті, що здаються іншим непосильними. Хлопчик, на одужання якого лікарі дитячого будинку не покладали надій, тепер ходить до звичайного дитячого садочку, щоранку щасливо посміхається і називає Марину й Артема «мамою» і «татом».

          На початку історії усиновлення на подружжя очікувало багато непередбачуваних моментів. Зібрали документи без ускладнень, а от ставлення працівників служби у справах дітей насторожувало.

«Мені було 27 років, а чоловікові – 28, – згадує Марина. – У службі нам спочатку не повірили, що ми, такі молоді, хочемо стати батьками для дитини з дитячого будинку. Чиновниця казала про мене, що не народжую, бо боюсь зіпсувати фігуру. Я була у розпачі: «Навіщо всі ці соціальні реклами, навіщо стільки розмов навколо проблем дітей-сиріт, якщо выд нас выдвернулися?!»

Та Артем підбадьорив дружину, сказавши, що вони не зважатимуть на будь-які «добрі поради», а діятимуть згідно закону.

Документи були оформлені, протягом літа подружжя стояло у черзі на усиновлення. Артем мріяв про донечку, тож вирішили шукати маленьку дівчинку, бажано, від якої відмовились у пологовому будинку. Виявилось, що у своєму районі знайти таку дитину складно – потрібно або довго чекати, або звертатися до інших областей, хоча черги на немовлят є і там. Подружжя зупинилось на анкеті трирічного Дениса.

Зазвичай батьки уявляють своїх дітей здоровими, усміхненими та гарненькими, які бігтимуть до Вас з обіймами і кричатимуть «Мама!», «Тато»!. Але не завжди діти поводяться у житті так, як у нашій уяві.

Тато згадує першу зустріч з сином: «Чесно, в мене тоді з’явився страх, бо ніколи не бачив таких дітей. Денис розкачувався у різні боки, на його обличчі не було жодних емоцій і дивився він повз нас кудись в одну точку. Я розгубився, адже це я обрав Дениса по фотографії. Проте Марина підійшла до нього і почала гратися з ним. Лише під кінець зустрічі Денис трохи зацікавився нами».

У хлопчика було очевидне відставання у фізіологічному та розумовому розвитку. Лікарі підозрювали, що він глухонімий, ставили діагноз – аутизм. П’ять пар до Марини й Артема відмовились забирати малюка. Герої нашої розповіді, коли дізнались про це, одразу зрозуміли, чому Денис закрився від дорослих та й взагалі від усього світу.

Денис не посміхався і не плакав. Коли ненароком падав, то тільки схлипував, але сльози в нього не бігли. Він не розумів, навіщо потрібно розмовляти. Майже не спав ні вдень, ні вночі. Нянечки розповідали, що до першої, другої години ночі вони укачували його на руках. А підйом вже о 7-й ранку – дитина не висипалася.

«Ми вирішили не залишати цього малюка, його потрібно було рятувати», - каже Марина.

До дитячого будинку Денис разом з біологічною мамою мешкав у гуртожитку. З тих пір у хлопчика на ручках залишились невеличкі опіки, ймовірно він боявся засинати, щоб уникнути фізичного болю.

«Сина неможливо було ні пожаліти, ні пригорнути. Він всього лякався, – ділиться спогадами Артем. – Привезли йому фрукти та подарунки, а в нього почалась істерика – злякався шелестіння пакетів. Нянечки нас заспокоювали: «Він буде гарною дитиною», а завідуюча постійно говорила: «От бачите, він на вас зовсім не реагує!». Вона також радила нам відмовитись від хлопчика.

Звичайно, спочатку ми переживали. Планували зробити додаткове обстеження Дениса, але не хотілось зайвий раз його мучити. Попередня пара возила малюка до лікарні на комплексне обстеження, але головний лікар дитячого будинку відмовилась показувати нам ті висновки. За порадою фахівців ми звернулися до Центру раннього втручання ОХМАТДИТ. Нас обнадіяли, що все буде в порядку, головне – любити дитину і докласти зусиль, аби надолужити втрачене у її вихованні».

         Кожну маму і тата турбує процес адаптації дитини після всіх несправедливо зазнаних життєвих невдач. Зі свого досвіду, Артем і Марина радять у всіх питаннях звертатися за консультацією до фахівців. Вони не полінилися пройти двотижневі курси для опікунів, хоча для усиновителів навчання необов’язкове. І не пожалкували про це.

Чогось доводилось вчитися, виходячи з індивідуальних потреб Дениса. Він постійно дряпав себе нігтиками, тому Марина пошила йому сорочечку, як для немовлят, аби закрити дитині пальчики. Батьки йому і соску пропонували, і улюлюкали. Дитина ж не винна, що від народження про неї не дбали і пропустили такі важливі етапи розвитку.

Їсти й пити хлопчика теж навчали заново. У дитячому будинку він їв раз на день, бо слабенький організм не засвоював їжу. Пити воду Денис не хотів, не вмів, не знав, що це таке. Коли нарешті у малюка з’явився апетит, почали вивчати звуки, слова і так далі. Їсти Денис нічого не просив, просто вказував пальчиком.

Мамині умовляння сина вимовити хоч слово не допомагали. Довелось вдаватися до маніпуляцій. Вона ховала всі продукти і солодощі зі столу, аби Денис врешті решт сказав, що хоче їсти. Бабусі, мама  Марини й Артема, таких тортур над дитиною не сприймали. Та за кілька днів хлопчик почав говорити «дай ам-ам», «їсти», а потім став називати назви продуктів та інші слова, то була Маринина перемога!

«Перші три місяці я жаліла Дениса, - каже Марина, - була сама собою – доброю, співчутливою, дала йому змогу зрозуміти, що ми його сім’я. Але потім мені довелось стати синовим тренером – десь поцілувала, обняла, а десь проявила строгість. Щодня ми займаємось вправами на розвиток мислення, мовлення, фізкультурою і так далі. Обов’язково потрібно хвалити дитину за всі старання.

Пам’ятаю, як уперше наш малюк заплакав. Ми гуляли на подвір’ї, він випадково ударив ніжку і ми побачили в нього сльози. Зазвичай батьки заспокоюють дітей, а ми не могли приховати своєї радості: «Він плаче, плаче!» Оточуючі кидали на нас дивні погляди. Та ми вже звикли до цього. А потім Денис зрозумів, що його жаліють, коли він плаче, і став навмисне то падати, то бити себе. Тоді довелось ігнорувати його акторські здібності».

 Під час опікунських курсів батькам порадили за три місяці після влаштування дитини у сім’ю віддати його до дитячого садочку. Спілкування та порівняння себе з іншими дітьми теж важливо для дошкільнят. Спочатку Денис пів дня знаходився у садочку, а тепер цілий день.

 «Перші дні вдома бажано взагалі не запрошувати гостей, – радить мама – Не варто одразу навантажувати маля великим об’ємом інформації. Переїзд додому – це нове народження, нове життя дитини. Вона має звикнути, що це її рідний дім, її мама і тато. Денис мене спочатку не сприймав як маму, я була для нього однією з нянечок. Він у нас татків синочок».

«Так вийшло, що я їздив до сина щодня, – продовжує Артем, – коли він ще мешкав у сиротинці. Від нас це 100 кілометрів, а я туди їжджу на роботу. Марина відвідувала його через день. Так тривало два місяці, поки не було рішення суду про усиновлення. За цей час Денис дуже звик до мене. Марина навіть ревнувала, бо зазвичай хлопчики більше до мам тягнуться. От бачите, хотіли донечку, та не здогадувались, що так полюбимо сина. 

Тепер ми хочемо поїхати до дитячого будинку разом з Денисом і показати працівникам нашого синочка – який він став гарненький, розумний і життєрадісний. Ми впевнені, вони не впізнають свого колишнього вихованця. Пів року тому ми ризикнули, бо побачили, що Дениска якось реагує на нас, хотілося йому допомогти. А тепер у нас чудовий син! Ніжний, гарний, життєрадісний хлопчик».

«Хочеться сказати всім майбутнім батькам – не бійтеся усиновити дитину! – ділиться роздумами Марина. – Якщо не вистачає впевненості, але є велике бажання, станьте на облік до служби у справах дітей. Ви нічим не ризикуєте, цієї інформації ніхто не розголошує. Нехай мине не один місяць до першої зустрічі з дитиною, але я впевнена, цей день змінить Ваші погляди на життя!

Коли ми відвідували Дениса, інші маленькі дітки у сиротинці розуміли, що ми не їхні батьки. Але їм так хотілося, хоч на мить відчути, що і в них є мама і тато. Цим дітям не потрібні ніякі подарунки. Найбільше щастя для них – понишпорити у маминій сумці. Для нас це якісь дрібниці, а для них блокноти, брелки – часточки не знаного ними світу, за межами якого вони знаходяться. Я не агітатор, але якщо у Вас є бажання, не зволікайте, не бійтеся свого щастя – подаруйте дитині сім’ю!»

Звичайно, на цьому історія Марини і Артема не закінчується. Попереду ще багато досягнень та перемог. І радісно чути, що сьогодні подружжя вирішило знайти собі другого сина, а Денису братика. Щиро бажаємо їм успіху у всіх справах, нехай справджуються їхні мрії та надихають на добрі справи!