Проста, але зворушлива історія

Історії про всиновлення бувають прості і складні. Історія 31-річної Інни з Макіївки – дуже проста, але від того не менш зворушлива. Інна прийшла до думки про усиновлення випадково: «Якось я йшла по вулиці й раптом зрозуміла, що хочу всиновити дитину»…

Це було кілька років тому. На той момент це були теоретичні розмірковування – колись, потім…

«Спочатку мною керувала винятково цікавість: всиновити дитину – як це? – розповідає Інна. – Тема не була мені близькою. Я сприймала усиновлення як щось незвичайне – не для всіх. Почала читати літературу, сиділа на Інтернет-форумах. Після такого цілеспрямованого моніторингу я зрозуміла, що прийомні батьки – це звичайні люди, а прийомні діти – звичайні малюки. Перші й другі – знаходять одне одного і починають жити звичайним сімейним життям. Згодом я укріпилася в думці, що хочу всиновити дитину і почала збирати документи. Це було наприкінці 2008 року».

Вже за місяць у службі у справах дітей Інні запропонували чотирічного хлопчика.

«Мені показали фотокартку. Вірніше ксерокопію фотокартки, – продовжує далі Інна. – Фото було вкрай невдале. Маленьке, худеньке хлопченя в курточці навиворіт… Але я вже на форумах начиталася, що не варто особливої уваги надавати фотографіям – вони можуть не

відповідати дійсності на 100%. Я вирішила познайомитись з цим хлопчиком.

Скажу відверто, я не одразу зрозуміла, що Максимка – мій. Хлопчик мені сподобався, але рішення забрати його я прийняла не одразу. Я його нафотографувала, прийшла додому, почала роздивлятися фото. Мені здається, що це Максимка вибрав мене, а не я його. Він одразу пішов на контакт, у той час коли я поводила себе досить стримано. Я просила не представляти мене одразу як потенційну маму, але вже за десять хвилин знайомства він називав мене не інакше, як мама. Дуже старався мені сподобатись. Посміхався постійно. А інших дітей з групи прямо таки відганяв від мене, мовляв, це – моя мама.

Адаптація хлопчика у новій сім’ї відбувалася абсолютно безболісно. Максимка так швидко влився призвичаївся у нас, ніби ми завжди були разом. Він виявися таким, як я мріяла – справжній хлопчисько: сміливий, кмітливий. Просто дивовижний! Він обожнює мультики. Ми з ним читаємо книжки, вже починаємо вчити літери, цифри. До речі він уже просить у мене братика. Причому неодмінно великого. Так що найближчим часом почнемо шукати».