Правда про усиновлення

Антона я знаю давно, ще зі школи. Добрий, уважний, розумний, вихований, з хорошої сім’ї. Він завжди був, як кажуть, на позитиві. Та якось під кінець навчального року в 7-му класі Антон раптово змінився: став розгубленим, неуважним, сумним. На питання однокласників про причину такого настрою відповідав: «Усе нормально». Учителі теж допитувалися, відзначаючи при цьому, що їхні колеги скаржаться на погіршення поведінки його сестри Альони, яка на рік від нього менша. Та після літніх канікул усе стало на свої місця, й мало хто вже пам’ятав про «дивний» стан хлопця.

Якось ми з подругою та найкращим другом Антона сиділи, говорили, ділилися секретами, і так із вуст хлопця злетіла таємниця Антонової родини. Виявилося, що його тато й мама не є біологічними батьками. Коли Антону було 2 роки, а Альоні – рік, їхні кровні батьки загинули в автокатастрофі. Дітей усиновила рідна тьотя зі своїм чоловіком. Вони тільки побралися – і відразу такий сюрприз: син і донька. Ця таємниця довго зберігалася в родині, і тільки через 10 років діти дізналися правду. Саме цим і пояснювалися зміни в їхньому настрої та поведінці.

Ми були ошелешені такою новиною, справжній шок, проте пообіцяли нікому не розповідати про щойно почуте. Тоді нам, дітям, здавалося, що усиновлення – це страшно, навіть соромно.

Пройшли роки. Ми закінчили школу, університети, влаштувалися на роботу, але, на щастя, час не розвів наші дороги й ми періодично зустрічаємося з Антоном, ділимося новинами. Коли він дізнався, у якій галузі я працюю, був зворушений і розповів про те, про що вже я знала.

«Ти знаєш, – говорив Антон,  – правду про наше з Альоною усиновлення ми дуже важко переживали. Коли вдома заводили розмову про те, як мама нас народжувала, вона постійно переводила тему, віджартовувалася, що знайшла нас у капусті. Та одного вечора Альона знову до неї «причепилася» з подібними питаннями. Мама повернулася до тата: «Думаю, прийшов час їм усе розповісти», І вони розказали нам, як усе було…

Мій тодішній стан важко описати. І шкода себе, і відчуття обманутості, і не віриться, і здається, що це сон… Альона відразу розплакалася: «Так от чого ви зі мною такі суворі – я не ваша!» Мабуть, наша сім’я не була якоюсь винятковою в цьому плані, і ми пережили таку новину спочатку з шоком, а потім зі смиренням і вдячністю. Щодня я думав про це все менше й менше, а згодом і зовсім «призабулося». От тільки коли їхали в поминальні дні на кладовище, у пам’яті зринала правда, адже відвідували не просто могили тьоті й дяді, а могили кровних батьків.

Не знаю я, як було б краще: коли б тато й мама змалечку ростили нас із правдою про усиновлення чи коли б розповіли пізніше чи зовсім не розповіли. Просто ділюся тим, як було в нас. Єдине, що я хочу сказати, – дуже вдячний батькам за любов та терпіння. Ще більше розумію, які ми їм дорогі, коли бачу, як мама няньчиться з Альониною малою (Альона народила дитину в 20 років, коли ще навчалася в університеті, і їхня мама розривалася між роботою й домом, аби донька змогла закінчити навчання – прим. авт.)».

І я це розумію, коли бачу Антонову маму з внучкою, і всі це розуміють. Яка різниця, чи народжувала мама дітей сама, коли вона любить їх більше, ніж хто-небудь у цьому світі!..

P.S. Імена в історії змінені.

Алла Корнієнко, портал www.sirotstvy.net