«Позитивні донечки». 4 роки потому

Ми живемо в такий час, що, здавалося б, знайти інформацію щодо якогось питання дуже легко, розібратися в чомусь – теж. В Інтернеті повно матеріалів, експерти, фахівці в соціальних мережах завжди готові допомогти. Але чомусь і досі статус ВІЛ-позитивної дитини відлякує усиновителів. Як часто команда «Сирітству – ні!» чує: «Хочемо усиновити, тільки не з ВІЛ».

На порталі було розміщено багато історій людей, які взяли у свої родини саме таких діток. Одна з них – «Позитивні донечки». З мамою Альбіною ми говорили більш ніж 4 роки тому, а зараз вирішили поцікавитися, що за цей час у них змінилося.

А хороші новини в цій родині є! Старша донечка заговорила. Їй зробили операцію, видалили аденоїди. Знадобилося багато сил, але дівчинка таки вимовила перші слова, коли їй було майже 4 роки. Альбіна з чоловіком думають, що усиновлення десь там їм «зарахувалося», адже через півроку після того, як подружжя дало родину другій дівчинці, Єгор знайшов нову хорошу роботу. За цей час вони змінили машину, купили дачу й тепер улітку з малечею живуть там.

Альбіна вже розповіла молодшій доньці про усиновлення, бо вона виявляла інтерес до цієї теми. Старшій це поки що взагалі не цікаво.

«Дитина сприйняла це абсолютно адекватно, – розповідає мама. – Починали ми, щоправда, здалеку, дуже здалеку. У нас є собака Торік. І я почала їй розповідати, що Торіка я не народжувала, але ми його так усі любимо, він нам такий рідний. Десь півроку ми на цю тему говорили. А потім у неї почали з’являтися питання: «А як ти мене народила? А як ти була вагітною?» Брехати не схотіла. І я їй сказала. Вона сприйняла це адекватно, спокійно. І що найголовніше – про цю розмову навіть бабусі не розповіла. Я їй не говорила, що це таємниця, що це треба приховувати від когось. Просто вона сама вирішила: це тільки наша розмова».

Терапію дівчатка приймають із народження. За рахунок того, що в них є цей статус, батьки більш відповідально ставляться до питань здоров’я й швидше виявляють якісь захворювання. Як не дивно, їхні доньки легше переносять хвороби, ніж інші діти. Наприклад, вітрянка перенесена була досить неважко. У дівчаток виникають питання, навіщо вони п’ють сиропи, мама відповідає так: «Треба це пити, аби не хворіти». Альбіна поки не хоче розповідати їм про ВІЛ, бо пам’ятає, як сама, будучи дитиною, грала в гру, де вони з однолітками хвалилися, у кого шрам більший чи рана страшніша. Жінка боїться, що діти можуть іще не зрозуміти, що це таке, правильно й ненароком «похвастаються» комусь, а це потім зашкодить. Хоча з Єгором вони давно вирішили, що готові навіть переїхати в інше місто, якщо раптом інформація про статус дітей пошириться й нестиме загрозу для нормального життя дівчаток.

Альбіна каже, що їм щастить, бо ніхто з тих, хто знає про їхні статуси, жодним чином не виявляє якогось негативу. У садочку, виявилося, знали про хворобу сестричок. Коли мама забирала документи, які треба були для влаштування в школу, побачила в картках позначку цієї хвороби. Це їхній дільничний педіатр вважала за потрібне її поставити, коли проводила медогляд дітей у садочку. Звичайно, потім той діагноз жінка замалювала коректором. У закладі знали про нього років два, але ставлення до дітей, на щастя, ніяк не змінилося.

Щоправда, була колись дуже неприємна ситуація, коли через діагноз неадекватно поставилися до дитини… В однієї доньки стався нарив лімфатичного вузла, його треба було чистити, операцію робити. Альбіна та Єгор, як відповідальні батьки, вирішили попередити лікарів. Після того, як зробили операцію, до дитини ніхто й не доторкнувся. Викликали маму, щоб вона сама з операційної віднесла дитину в палату. Потім не особливо хотіли її перев’язувати. Після того подружжя вирішило зайвий раз нікому не розповідати про діагноз. Медичні працівники самі мають розуміти, що є ризики в їхній роботі, самі повинні захищатися.

«Іще при «совдепії», будучи в 7 класі, я написала реферат на тему «ВІЛ/СНІД», тому що випадково знайшла в журналі «Здоров’я» цю статтю, – розповідає Альбіна. – Я, чесно кажучи, не до кінця усвідомлювала, коли писала, що це таке, про статеві акти… Я не розуміла, але писала. І я ще з тих часів знаю: воно не передається. Навіть те, що розповідають про ранку якусь, кров якусь… Це все нісенітниця! Просто нісенітниця! Щоб заразитися ВІЛ, треба колотися, мати статеві зв’язки з ким-попало чи випадковий зв’язок. Це дорослі, це ми, дорослі, можемо натворити таких бід, а потім передати це маленьким малявочкам. І потім ми від них чомусь «шарахаємося». Від моїх дітей, слава Богу, ніхто не «шарахається». Я навіть у страшному сні собі не можу уявити, щоб від них можна було заразитися.

Ми дуже переймалися, як вони з цим будуть жити. Зараз на них дивлюся, і в мене є така підсвідома впевненість, що я іще внуків у школу буду відправляти. Я! Це мені скільки років, я із захворюванням більше, ніж вони (Альбіна теж має статус ВІЛ-позитивної, Єгор – не має – прим.), але мій стан здоров’я дозволяє мені так думати. Я розумію, що буде проблема, як вони це сприймуть, як вони про це дізнаються, як вони з цим будуть жити. Але мені здається, що, коли поруч є мама й тато, які підтримають і пояснять, це не так страшно. І все буде добре».

У Європі зараз діти з ВІЛ практично не народжуються, бо, якщо жінка прийматиме під час вагітності терапію, якщо правильно провести пологи, не годувати малюка молоком хворої матері, дитина не перейме цього вірусу. В Україні, на жаль, такі діти народжуються, адже система контролю вагітних ще не на такому високому рівні.

Дуже хочеться, аби хоча б одна людина з усіх, хто читатиме цей матеріал, задумалася про те, що іноді варто розібратися в чомусь самостійно й не йти на повідку навішених кимось думок і ярликів. ВІЛ – це не настільки страшна, заразна й «сороміцька» хвороба, як довгий час нам внушалося.

Альбіні ж і Єгору команда «Сирітству – ні!» бажає таки повести в перший клас своїх онуків, а потім ще й на їхніх весіллях погуляти. Адже головне – віра! Якщо її маєш, матимеш і бажане.