Позитивні донечки
Протягом п’яти років подружнього життя Альбіна (імена в історії змінені – прим.) п’ять разів була вагітною, але виносити дитину не могла. Викидні траплялися на різних строках, навіть на восьмому місяці. Депресії… Щоразу все важче й важче жінка відходила від них. А душа боліла, бо сенс життя, свою радість і надію вона бачила в дітях.
Після п’ятого викидня Альбіна почула від лікаря-інфекціоніста приголомшливу новину: ВІЛ-позитивна! Шок! Паніка! Страх! На превелике щастя, чоловік був здоровим. Як?.. Іноді так трапляється. Альбіна заразилася ще до заміжжя, і Єгор із розумінням поставився до цієї проблеми та підтримав дружину.
Дізнавшись про свій діагноз, жінка відкинула думки про народження дитини. Якось вона завела розмову про усиновлення. Єгор сказав, що йому треба подумати. Думав рівно годину, а потім відповів: «Гадаю, ми можемо усиновити дитину чи навіть двох».
Від працівників служби у справах дітей Альбіна вирішила не приховувати свій діагноз: з часом усе одно вони про це б довідалися. Але почувши правду, спеціалісти відмовилися дати подружжю навіть список документів, необхідних для отримання статусу кандидатів. Тоді по допомогу Альбіна звернулася до громадської організації «Сонячне коло», яка займається підтримкою ВІЛ-позитивних людей.
За Міжнародною статистичною класифікацією хвороб та споріднених проблем охорони здоров’я, діагноз Альбіни іменується як Z 21 – безсимптомне носійство вірусу імунодефіциту людини (ВІЛ). При цьому діагнозі заборони на усиновлення дитини нема, але доводило це спеціалістам районної служби у справах дітей подружжя довго. Та, на щастя, хоч і не без допомоги обласної ССД, громадської організації статус кандидатів в усиновителі Альбіна та Єгор таки отримали.
Вони шукали ВІЛ-позитивну дівчинку, оскільки розуміли, що шанси потрапити в родину в таких дітей мізерні. І якщо Альбіна чітко усвідомлювала те, що заразилася сама, то малюки зовсім не винні в наявності такого діагнозу.
У жовтні 2010 року пара знайшла дівчинку з іншої області. Хотіли її усиновити, але коли працівники служби дізналася про Альбінин діагноз, у них почалася паніка. Дійшло навіть до слів: «У суд ми з вами не підемо». Одним словом – переполох. Деякий час подружжя намагалося добитися дозволу на усиновлення, але через два місяці довелося відмовитися від мрій бачити вдома саме цю дівчинку.
Альбіна знала про портал sirotstvy.net, часто заходила на сайт і переглядала анкети дітей. Фото своєї донечки жінка побачила вперше саме на цьому Інтернет-ресурсі. Півторарічна дівчинка проживала в їхньому регіоні. Альбіна зателефонувала в обласну службу у справах дітей, запитала, чи можна приїхати на прийом, щоб обговорити можливість усиновлення цієї дитини. Цього разу все склалося.
Чотири місяці, поки тривав процес усиновлення, вони їздили до дівчинки, тому забирали її додому абсолютно «своєю». Що таке адаптація, батьки тоді не відчули. Лише до бабусі дитина пильно придивлялася деякий час… години дві. Через три місяці її було важко впізнати: почала ходити, говорити, очі загорілися – ожила.
Менш ніж через рік Альбіна та Єгор почали задумуватися про друге усиновлення. Другу донечку вони також знайшли на порталі sirotstvy.net. Їй було два роки й десять місяців, різниця з першою – півроку. Другий процес усиновлення пройшов набагато швидше. І цього разу тато й мама відчули, що таке адаптація.
«Чотири дні я ходила й плакала, – розповідає Альбіна. – Звичайно, тільки тоді, коли дівчатка спали. Але мені було настільки важко! Ми, забираючи другу донечку, говорили з нянечками з будинку дитини. Вони розповідали, що дитина спокійна, спить нормально. Та коли привезли її додому, це було щось страшне. І співала вона голосно, і все її нервувало, і обстановка для неї незрозуміла, і кулачки постійно стиснуті… Було морально важко й страшно. Зараз із кожним днем її поведінка змінюється на краще, дитина стає більш спокійною. Сестрички між собою подружилися. Перша дуже чекала на другу. Іноді вони можуть і побитися, але швидко миряться, обіймаються. У мене в самої три сестри, я знаю, як це буває».
Із прийомом ліків у дівчаток проблем нема. Звичайно, важливо вчасно приймати препарати, але «похибка» плюс-мінус 10 хвилин допускається. Прийом ліків виглядає так: мама кличе на кухню пити сиропчик, дівчатка біжать, хто перший прибіг, той і п’є.
Про діагноз дітей знає небагато людей: декілька лікарів, працівники соціальної служби, пенсійного фонду та рідня. Альбіна хоче, щоб дівчатка якомога пізніше дізналися про наявність вірусу: «Маленькі діти, нічого не розуміючи, ще на вулиці хизуватися цим будуть». Хоча жінка не соромиться свого діагнозу. Її друзі знають і не уникають спілкування, не бояться: і в гості приходять, і до себе звуть – ніяких обмежень. Альбіна переконана, що оточуючі ставляться до людини так, як вона сама до себе ставиться.
«Чесно кажучи, – ділиться Альбіна, – коли ми тільки забрали першу, а потім і другу дівчинку й показували друзям, у нас запитували: «А в неї, часом, не синдром Дауна?» Дійсно, вони були такими сірими, недоглянутими, переляканими, але через два тижні діти кардинально мінялися: у них з’являвся живий блиск в очах. Зараз я обожнюю гуляти з ними на вулиці, адже дівчатка такі позитивні, вони так посміхаються перехожим, що ті, звертають на малих увагу і, здається, відволікаються від своїх проблем. Цікаво спостерігати, як серйозний чоловік, дивлячись на наших дітей, починає посміхатися.
ВІЛ чомусь дуже «розрекламували», тобто занадто страшно про нього розповідається. Повірте, жити з цукровим діабетом набагато важче».
Під кінець розмови Альбіна побажала майбутнім батькам терпіння, сил, упевненості, адже часто шлях до усиновлення часто тернистий і сльозопроливний. Ми ж, у свою чергу, бажаємо цій родині всього найкращого. Залишайтеся такими ж життєлюбними, відкритими й позитивно налаштованими до всіх і всього в цьому світі!
