Потрапила в надійні руки

  У цій родині першим про усиновлення дитини заговорив чоловік. Андрій розповів Віталіні про свою мрію виховати чужу дитину ще до появи первістка. «Як це буде? Може, не зможу? Не впораюся?» – переживала майбутня мама. Та тепер упевнена, що нею керували вищі сили. На очі все частіше потрапляли статті та телевізійні сюжети про діток, позбавлених батьківського піклування. І Віталіна щоразу співчувала малим, не стримуючи сліз.  

 

Але доля розпорядилася по-своєму. Першою в родині все ж мала з’явитися  власна дитина. Мріяли, якщо народиться дівчинка – назвуть Діанкою, буде хлопчик – Денисом.

 

Минув рік. Молоде подружжя вже виховувало синочка! Саме в цей відповідальний та цікавий період у житті кожної молодої матусі, Віталіна відчула впевненість, що може подарувати любов та тепло ще одній дитині. «Вкрай рідкісне явище, коли чоловік  прагне виховувати дитину, яка народилися в чужих людей.  Якщо не я, то хто ж підтримає мого Андрія?» – розмірковувала вона. Та й за роботою оформити статус кандидата на усиновлення голова сім’ї не встигав. Віталіна взяла на себе біганину з документами. Але  на той час у Волинській області, де вони мешкають, маленьких дітей на усиновлення не було.

 

Діана з мамою після дитячого будинку

Нам радісно знати, що свою майбутню донечку Віталіна знайшла на сайті «Сирітству – ні!». Звали маленьку красуню Діаною – як і хотіли батьки! У Житомирській обласній службі у справах дітей подружжя отримало направлення на знайомство з дитиною і невдовзі зустріч відбулася.

 

«Дівчинка у дитячому будинку мала кепський вигляд», – з посмішкою згадує Віталіна, – Та ми подумали: нехай тільки потрапить нам до рук!». Діанка на той час зустріла лише другу весну у своєму житті.

 

Вдома – радість! Батьки привезли Денисові сестричку! Різниця між дітьми була 1,5 року. Старшого братика батьки підготували заздалегідь, що тепер у сім’ї їх буде четверо. Старалися відповідати на всі запитання синочка.

А от з донечкою спочатку розмова не клеїлася. Бо в дитячому будинку дівчинка не встигла навчитися розмовляти. Батькам про все доводилось здогадуватись. А Діана була рада-радесенька старатися показувати свій примхливий характер. Коли щось хотіла, падала на підлогу та плакала. Батьки ж на такі витребеньки реагувати не стали: «Якщо щось хочеш – кажи, як і всі люди, а істерик не влаштовуй». Вибору у маленької капризулі не було, і вона мусила навчитися говорити. Так поступово усі члени родини знаходили спільну мову з дівчинкою, а вона навчилася вимовляти перші слова «Мама» й «Тато».

 

Перші дні дивно було спостерігати, як Діанка міцно тримала ложку. Певно, боялася, що заберуть. Їла вона спочатку багато і часто. У всіх рухах проявлялася бажання відстояти своє. Така поведінка притаманна усім малюкам з дитячих будинків. Разом з тим, у Діани була порушена координація рухів під час ходіння. Батько Андрій вигадував для неї різні фізичні вправи з перешкодами, аби спортивні заняття якнайшвидше дали результат.

 А зміни відбувалися буквально на очах. Особливо дивувалася бабуся, коли вони всією родиною приїжджали до неї у гості. Діана швидко  ставала домашньою дівчинкою. А головне – дівчинка навчилася самостійно ходити. Денис же за нею «по-виховательськи» спостерігав.

 

 

І те, що у родині одразу опинилися діти-погодки, батькам стало навіть на руку. Сестричка бачила у старшому братикові авторитет, намагалась за ними повторювати. А Денис мало-помалу навчився позбуватися ревнощів, дратівливості,  образ і щиро полюбив сестричку.   Адже батьки всіма способами показували, що люблять обох дітей однаково.

 

 

Нова подія у житті сім’ї припинила всі ревнощі між Діанкою та Денисом. У Віталіни та Андрія народився ще один хлопчик! Назвали Максимом. Мамі відтепер більше часу потрібно віддавати найменшому, а старшенькі допомагають. Віталіна поки вирішила не віддавати дітей до дитячого садочка – сама усім дає раду та дякує за підтримку чоловікові.

Коли Діана ще трохи підросте і почне цікавитись, як вона з’явилася на світ, батьки поступово розкажуть донечці її історію. Приховати правду в маленькому місті дуже складно та й не треба. Вони ж її люблять, як рідну і кажуть : «Слава Богу, що ми її взяли».