Порок серця чи просто байдужіть?

Іноді в родинах так чекають на дітей, що до пошуку їх підключаються майбутні бабусі, дідусі, тьоті, дяді, а то й просто друзі родин. На гарячу лінію «Магнолії» спочатку зателефонувала мама Ігоря й розповіла, що син з невісткою Лілею більше ніж півроку є кандидатами в усиновителі, але ніяк не можуть знайти дитину.

Потім ми зідзвонювалися з Лілею, разом переглядали діток на порталі www.sirotstvy.net. Подружжя хотіло малюка до трьох років: хлопчика чи дівчинку – байдуже. Були вже згодні на усиновлення братика та сестрички, але все одно якось не складалося.

Та ось Ліля зателефонувала й радісно повідомила: «У нас з’явилася 1-річна дівчинка!» Ми не могли не скористатися нагодою й попросили жінку поділитися своєю історією для порталу.

«З Ігорем уже 5 років разом, дуже хотіли діток, але, поки я вчилася, тільки говорили про усиновлення, боялися, що не зможу придітити малюку потрібної уваги. А от коли закінчила університет, підготували документи й отримали статус кандидатів в усиновителі. І розпочався пошук дитини… Час ішов, а районна служба у справах дітей нікого не пропонувала і, здавалося, водила за ніс. Ігорева сестра лежала в лікарні, там же була й маленька дівчинка, яку ніхто не провідував. Коли звернулися до служби з питанням, чи можна її усиновити, почули, що нових батьків для неї вже знайшли. Не знаю, чи були вони… Її точо ніхто не провідував… Ми шукали й самі, переглядаючи сторінки порталу www.sirotstvy.net та обдзвонюючи обласні ССД. Результату ніякого… Відповідь скрізь була одна: «Здорових дітей нема».

З відчаю ми написали меру міста прохання посприяти в пошуку дитини. Лист, звичайно ж, був переданий начальниці служби у справах дітей. Вона подзвонила, «вичитала» нас і сказала приїхати. Показали нам кілька діток, але всі були серйозно хворі, ми до таких діагнозів не готові. На цьому все й закінчилося.

Під час наступної зустрічі з начальницею служби ми мали неприємну розмову на високих тонах. Під кінець чоловік сказав їй, що будемо звертатися в Київ, у департамент. А через півгодинки вона передзвонила й попросила прийти ще раз. Прийшли. Начальниця показала нам анкету дівчинки, яку ми дивилися й раніше, і запитала, чому ми відмовилися від неї. Ми пояснили, що у неї порок серця – серйозний діагноз. «Та, скоріше за все, нема там ніякого пороку серця»,  –  почули таке у відповідь.

Поїхали знайомитися. Дівчинка нам дуже сподобалася. Зробили узі, і, як виявилося, ніякого пороку серця не було. Коли прийшли у дитячий заклад наступного разу, вона нас упізнала. Так цікаво було! У мене відпустка якраз співпала з періодом встановлення контакту, тому майже щодня приходила до доньки. До речі, ми відчули себе батьками відразу. За чоловіком цікаво спостерігати: такий щасливий, коли грається з донечкою!»

За три місяці вдома Вікуся почала ходити, говорити деякі слова. Устигли вже й у лікарні побувати – підхопили якусь інфекцію. Маму радує грайливість, активність дівчинки. Дитина є тим яскравим промінчиком сонця в їхньому житті, бачачи який, хочеться посміхатися й співати!..

Історія Лілі та Ігоря ще раз підтверджує: за своє щастя потрібно боротися, іноді його треба «виривати» з пазурів системи! Але воно того варте…

Алла Корнієнко, портал www.sirotstvy.net