Поезія замість прози життя. Історія родини Ксенії та Олександра Корчми

Знайомтеся – Артем, Кирило, Діма, Віка, Валерія, Ярослав, Марійка, Настя та Данило. Разом вони часто виступають на концертах та грають у виставах. Та розділяють юні артисти не лише спільну сцену, а й рідний дім, бо всі вони братики і сестрички – діти Ксенії та Олександра Корчми.

Завдяки наполегливості батьків, які розвивають їх таланти, молодша частина сім’ї Корчми – учасники і переможці музичних, пісенних фестивалів, конкурсів малюнків та фотографій. Незважаючи на те, що в родині дванадцятеро дітей (ще є маленький Артурчик та двоє старших – Катюша і Сашко вже студенти) для кожного з них мама і тато знаходять час поспілкуватися, вивчити уроки та просто разом чудово провести час.
 
«Я – мама. Але офіційно називаюся вихователем дитячого будинку сімейного типу», – представилась Ксенія. Три брата – Артем, Кирило, Діма, братик із сестричкою – Артур і Вікторія, а також Ярослав і Лерочка – діти, яких ми взяли на виховання з інтернатних закладів. Катюшу, Сашу, Марію, Настю і Данила – ми народили».

Ксенія разом з чоловіком та дітьми мешкає у Слов’янську – невеличкому курортному містечку Донеччини. Вісім років тому їх життя докорінно змінилося. Ксенія, Олександр, Катя, Сашко та Марійка переїхали до нового будинку. За збігом обставин нова оселя розташовувалась поруч з дитячим притулком. Тут діти мешкають кілька тижнів і за ними приїжджають рідні батьки. Ксенія і Олександр запрошували своїх маленьких сусідів у гості, разом відзначали свята. Просто хотілося зробити для цих дітей щось хороше, поки рідних немає поруч.

Ксенія: «Не можна, щоб дитина жила без сім’ї. Я навіть раджу тим, хто всиновлює або бере дитину у свою сім’ю, не боятися її родичів, її минулого. На відміну від дітей, яким з народження доводиться мешкати у сиротинці, «сімейним» дітям легше звикнути до нової родини».

Але ж забрати дитину із закладу – замало. Без любові – щирої і сильної, не побудуєш міцну і щасливу родину. Ксенія це розуміла дуже добре. Тому розмовами про створення прийомної сім’ї не тиснула на чоловіка. Просто поділилась думками і чекала. Чекати довелося два роки. Але це було того вартим! Більш уважного, люблячого та турботливого батька, ніж Олександр, годі було й шукати!

Коли знайома родини розповіла подружжю про двох сестричок, які чекають на батьків, обоє вирішили невідкладно їхати. Дівчатка мешкали в іншому місті, та Ксенія і Олександр дуже хотіли, щоб у них були донечки. Тим більше документи, вже були готові.

Приїхавши до міста, де розташовувався заклад, подружжя дізналося, що з дівчатками вже встановлюють контакт інші батьки. Ксенії та Олександру запропонували познайомитися із трьома братиками – 5, 6 і 8 років. Вони погодилися. Артем і Кирило на той час перебували у лікарні. Купивши солодощі, батьки в першу чергу поїхали до них. Хлопчики тихенько чекали на них у майже порожній та холодній кімнаті.

Ксенія ділиться емоціями: «Я не могла вимовити ані слова і ледве стримувала сльози. Але взявши себе в руки, ми почали знайомитися».

Поки діти пили сік і їли печиво, батьки дізналися, що вони в лікарні вже два тижні, у обох ангіна. Дуже хотілося в той же день забрати їх додому, але поки що це було неможливо. Наставав час прощатися. Кирило підійшов до Олександра, обійняв і сказав: «До побачення, тату». А потім – до Ксенії: «До побачення, мамо».

Після цього Артемчика і Кирила не інакше як своїми рідними синами, батьки не називали. Зустріч із третім братиком Дімою також назавжди залишила зворушливі спогади.

Ксенія: «Ми бачили Дімине фото, але насправді він був ще більш симпатичним. Мені досі дуже болить, що йому найдовше довелось прожити у дитячому будинку – три з половиною роки! Не можу з цим змиритися! Діти не повинні так довго мешкали без батьків!»

Ксенія і Олександр готувались до того, що дітей важко буде об’єднати, примирити, На диво, після появи братиків, родина продовжувала жити так, ніби вони всі завжди були разом. Катя, Сашко та Марія радісно зустріли трійцю братиків, і в родині все закрутилось звичним чином.

Вже за пару тижнів старшеньких Артема і Кирила віддали до школи. Ось тут і почали проявлятися наслідки дитячого будинку. То братикам щось хотілося поцупити у однокласників, то викладачів обмануть або проігнорують. Адаптація – одним словом. Втім, мама з татом не впадали в паніку, хоча дуже хотіли, щоб діти були відмінниками. Тоді почали більше займатися із молодшими синами і поступово діти змінювалися у кращий бік. Й оцінки в щоденниках також почали рости вгору.

І все ж Ксенія ще хотіла виховувати маленьку донечку. За допомогою служби знайшлася Вікуся (4 роки на той час). І не сама, а з молодшим братиком Артурчиком. Батьки одразу почали називати їх солодкою парочкою, бо діти лагідні, гарненькі і просто чудові! Одне непокоїло Ксенію, як міг майже трирічний хлопчик важити 8 кілограм і мати зріст 72 сантиметри?!

Ксенія: «Коли я вперше побачила Артурчика, подумала, що у службі помилилися з віком дитини. Він зовсім не виглядав навіть на два роки. Перші дні ми були шоковані. Син говорив тільки складами «ма», слабенький і жалісливий був. І от за місяць, що ми мешкали разом, він набрав два кілограми! Артур і Віка швидко стали нашими улюбленцями. Віка для своїх років добре розвинена. Знає багато віршів, любить танцювати, пластична, і просто красуня».

І діти в родині також полюбили солодку парочку. Марійка іноді слушно помічає: «Мамо, по телевізору кажуть: «Прийомна дитина може стати рідною». А вони ж мають рацію: Артурчик мій найрідніший братик!»

«Навесні 2010 року в нашій родині з'явився Ярослав, – продовжує Ксенія. – Йому тоді було 6,5 років. Півтора року хлопчику довелось провести у дитячому будинку. Але Ярослав знав, що таке сім’я і дуже хотів жити в родині, тому його адаптація пройшла легко. А от мені було важко звикнути. Ярослав помітно відрізнявся від інших дітей, більш повільний, ніколи нікуди не поспішає. Тому з уроками йому трошки важче. З ним довелося багато займатися. Хоча, на справді, й не тільки з ним. А от щодо господарювання, Ярославчик – справжній маленьких хазяїн. Дуже мені допомагає».

Згодом у службі родині Корчми запропонували забрати до себе Валерію. Дівчинці на той час виповнилось 12 років. Ксенія і Олександр трохи хвилювалася, адже такої дорослої дитини вони ще не приймали. Та Лєра чи не найбільш приємно вразила батьків.

«Нам з Лєрою дуже пощастило! Батьки мріють про таких дітей – чудових, гарненьких, слухняних! І ми щасливі, що Валерія – саме така дитина»!, – каже Ксенія.

Коли Ксенія і Олександр тільки починали створювати свою велику сім'ю – дитячий будинок сімейного типу, взагалі не уявляли, як вони даватимуть усім дітям раду. Але попри хвилювання, вони змогли побудувати щасливу родину, де діти, любов і довіра до них є найголовнішими. Дітвора ж, відчуваючи, що про неї дбають, поступово почала краще навчатися, розкривати свої творчі здібності, встигати брати участь і перемагати у відомих регіональних та всеукраїнських конкурсах. У тому числі і на нашому порталі.

А як же почуваються самі батьки? Чудо, але взявши на виховання семеро дітей, Ксенія і Олександр поступово відкрили в собі нові сили, по-новому відчули щастя сімейного життя. Ксенія навіть вірші почала писати. А щоб підтримати дітей, тепер іноді виступає з ними разом. Всього домагаються власним досвідом і все у них виходить! Чисельні грамоти та дипломи конкурсів сімейної творчості цьому підтвердження.

І звичайно, жінка дякує Олександру за підтримку та за те, що повірив у її мрію про велику багатодітну родину.

Ксенія: «Колись я почула вираз «Прийомна дитина може стати рідною!» А в мене невелика поправка: «Прийомні діти – це рідні діти! А порталу «Сирітству – ні!» я дуже вдячна з роботу! Завдяки Вам у собі я відкрила багато нового!»
 

 P.S. А ми раді, що можемо бути корисними для такої чудової позитивної родини:)