Після слів: «Ти моя мама!» вже нікуди не втечеш! Позитивна історія усиновлення Даніїла

Почути хороші новини сьогодні в Україні, на превеликий жаль, доводиться не часто. Але наші маленькі сонечки продовжують радувати нас як завжди. Ось, наприклад, Даниїл навчився добре розмовляти, рахувати, малювати, а головне хлопчик почувається рідним та любимим у своїй новій сім’ї. За допомогою нашого порталу його знайшли й усиновили мама Вікторія і тато Олексій. Чи від щастя, чи від несподіванки батьки і досі не можуть повірити в те, що тепер у них багатодітна сім’я, адже ніхто не очікував, що дітей буде троє!

«Ти знаєш, перший в нас народиться хлопчик, а другу дитину ми усиновимо», - ще до весілля Олексій почув таку заяву від нареченої. Вікторія з дитинства мріяла стати мамою народивши  й усиновивши дитину, тому одразу поділилася заповітними думками з майбутнім чоловіком.

Так співпало, що тема дітей-сиріт була близька і для родини Олексія. Його мама працювала у дитячому будинку, доглядала дітей, які не мали батьків. Щодня жінка ледь стримувала сльози, бо дуже переживала за кожну дитину: як складеться її майбутнє, як вона житиме без мами і тата, без жодної рідної людини на світі?.. Емоційно було дуже важко, але про усиновлення поки мова не заходила.

Вікторія зі своїми дитячими мріями все змінила. Не одразу, звичайно. ЇЇ бажання Олексій почув, але нагадав вже майже за 7 років подружнього життя.

Спочатку в них народився хлопчик Іллюша. Вагітність та пологи були важкі та мали ускладнення. На щастя, надалі все складалося добре, але про те щоб завагітніти знов мови не йшло. Іллюша зростав міцним, веселим хлопчиком, радував батьків і дуже любив гратися у різні ігри, але самому було все одно нудно.

«Приблизно років з семи Іллюшка почав просити собі братика або сестричку», - каже Вікторія. - А тут іще чоловік почав нагадувати мені: «Ти ж казала, що другу дитину ми усиновимо». Кажу: «Давай». І з сином порадились: «Ти не проти якщо ми підемо до дитячого будинку й заберемо звідти тобі сестричку? – «Не проти – каже, – аби хтось був поряд».

На тому й зійшлися. І мамі добре, бо самостійно народжувати знов боялася – дуже вже важко перенесла перші пологи. А діток, бажано дівчинку, хотілося ще, та й сину буде радість – вдвох краще, ніж одному.

Тільки от з батьками і родичами поділитись новиною подружжя не наважилося. Знали, що почнуть відмовляти, мовляв складно, не зрозуміло, боязко.

«Знаєте, не кожен розуміє, чому люди всиновлюють, коли самі можуть народити, – ділиться Вікторія. –  Тому ми не хотіли зайвий раз тривожити батьків і до рішення суду не казали, що ми всиновлюємо дитину. Іллю ми також попросили не казати нікому про наші плани. Уявіть, дитина стільки часу тримала все в секреті! Він їздив із нами до дитячого закладу, знайомився з Даниїлом, але ніде нікому ні слова!

Коли ми прийшли до служби у справах дітей писати заяву про усиновлення, я одразу заявила: «Ми будемо шукати дівчинку до двох років». А спеціаліст так обережно каже: «А може ви напишете просто «дитина», неважливо – хлопчик чи дівчинка, і не до 2-х, а хоча б до 5-ти років? А якщо зустрінете трохи старшу дитину, яка вам дуже-дуже сподобається, тільки втратите час на переоформлення документів. Мабуть спеціаліст знає свою справу, адже в нас таки з’явився п’ятирічний хлопчик».

Це був травень місяць. Документи оформлені і вже на всіх законних правах батьки могли обирати по анкетах дитину. Але у службі сказали почекати, бо на разі на місцевому обліку маленьких діток для усиновлення не було. Вікторія й Олексій почали самостійно звертатись до служб. Правду кажучи, зустрічали їх не всюди з відкритими обіймами, іноді навіть казали: народжуйте своїх, але це навпаки ще більше запалювало Вікторію й Олексія усиновити дитину.

У Київській міській службі подружжю порадили заглянути на портал www.sirotstvy.net. Тут Віка вподобала світлину однієї гарненької дівчинки, але знов невдача. Невдача для Вікторії з Олексієм, а малюку пощастило, бо ось-ось її мали забрати інші усиновителі.

Але в службі обнадіяли, сказали, що мають вислати на сайт анкету Даниїла, до якого ще ніхто не приходив. Вже за дві години після цієї розмови Віка побачила фотографію хлопчика на порталі. Уявіть мами, яка побачила копію свого старшого сина в дитинстві.

«Я одразу зателефонувала до служби і сказала, що ми завтра готові приїхати. Нас вже чекали. Ми сиділи в кабінеті директора, це був притулок, а не інтернат, Данилко залітає в кабінет на всій швидкості, очі по п’ять копійок, стрибає мені на руки, обіймає й питає: «Ти моя мама?» Це все вирішило. Куди після цих слів повертатись додому без дитини? Того ж дня ми написали заяву, що хочемо його усиновити. Хоча нам казали, можна подумати, але вже не було часу на роздуми – Данилко наш!»

Наступні події взагалі розгорталися наче у гарному фільмі. До засідання суду відвідували Данечку щодня. За тиждень поїздок Віка відчула, що її нудить. Дорога далека, переноситься важко – укачує, весь час нудило. Довелось зробити тест на вагітність.

«Я дізналася, що вагітна! А заява на усиновлення вже написана. І я думаю: «Слава Богу!» А то б дізналася, що буде дитина, ще б злякалася, а так уже нікуди не втечеш. В мене досі в голові не вкладається: прожити 9 років і мати одну дитину, а потім одразу стати багатодітною мамою. Досі повірити не можу! Але з Божою допомогою ми легко пройшли цей шлях. В нас народилась донечка. Назвали Ніколь. Хлопчики наші добре дружать, про сестричку дбають. Ми щасливі».

До речі, весь процес, від перших кроків зайняв майже 9 місяців. А від знайомства сім’ї з Даньчиком і до приїзду його до дому – 1 місяць. Всі родичі були спочатку здивовані такій новині, але згодом всі звикли і відносяться до Даньчика як до свого рідного. 

Даниїл успішно закінчив перший рік у садочку – товариський, веселий хлопчик, сваритися не любить, але й ображати себе не дасть – все чудово. Готується до першого класу.

«Я дуже переживала, щоб у дитини була адекватна поведінка, бо знаєте, на свого можна й крикнути, а тут душа поранена, куди ще її травмувати? Але нам дуже пощастило, – з радістю говорить Вікторія. – Даниїл не балуваний, слухняний хлопчик – золота дитина. Єдине, що мене спочатку засмучувало, – синочку дуже складно дається навчання. Мені просто було важко звикнутись з цією думкою. Я знаю, на скільки буває важко звикнути батькам, у яких дитина вже навчається і має певні успіхи, а друга дитина ніяк за ним не поспіває. Ми найняли для Дані репетитора, він старанно виконує завдання, математика дуже важко дається, але він став гарно читати, непогано пише, вчить віршики. У садочку займався танцями, англійською мовою. Відвідував уроки ліплення з пластиліну. Вдома він почувається добре і я впевнена, що синочок обов’язково десь проявить свої таланти.

Іноді думаю: «Як можна було відмовитись від такого чудового хлопчика?! Це ж твоя дитина, твоя кровиночка, має рідний запах тіла». Я цього ніколи не зрозумію. Даниїл нас одразу називав «мамою» й «татом». А тепер у нього є улюблені братик, сестричка, і звичайно, люблячі батьки».

Вікторія з Олексієм дуже щасливі й не уявляють свого життя за іншим сценарієм. Від усиновлення вони виграли двічі, адже разом із сином прибули сили й здоров’я на народження довгоочікуваної донечки. Хтось скаже – збіг обставин, хтось скаже – доля, але можна бути впевненим, що без сильного бажання й наполегливості батьків усього цього не було б. Тому не бійтеся робити крок на зустріч своїй дитині. Вона обов’язково вже чекає на вас!