Олена Зосим: «Вважаю, що дитячі будинки сімейного типу й задумані для тих дітей, яких не хочуть усиновлювати»

«Анкети дітей, які виховуються в нашому дитячому будинку сімейного типу, є в Національній базі для усиновлювачів, але охочих їх усиновити поки що немає», — розповіло подружжя Олена Зосим і Ростислав Винник. Їх ДБСТ в місті Лозова Харківської області протягом десяти років залишається єдиним.

Мати віддала дочку за пляшку самогону

Мама-вихователька дитячого будинку сімейного типу Олена Зосим каже, що з вихованням дітей її життя було пов’язане постійно. Коли померла її власна мама, у 27-річної на той момент Олени вже була своя сім’я — чоловік і маленький син, але залишилося і двоє рідних братів, набагато молодших за неї, які все ще потребували піклування й опіки. Олена замінила їм матір.

«У нас завжди дітей був повний будинок, — розповідає Олена Зосим. — Не встигла я озирнутися, як у братів з’явилися свої сім’ї, діти. Ми із чоловіком теж іще дитинку народили. Виховували всіх усі разом. А діти приносили на подвір’я то кошенят, то цуценят — «прийомні» в нас завжди були. Навіть у нашої кішки є… прийомні кошенята! Але дітей приймати до сім’ї ми спочатку не планували. Нашу першу прийомну дівчинку я, можна сказати, на вулиці підібрала. Це було десять років тому, ранньою холодною весною, коли ще лежав сніг...»

Олена, почувши гавкіт собаки, вийшла за ворота й побачила на вулиці дівчинку в задубілих штанах із болоньї та курточці. Неподалік дитини в калюжі лежала якась жінка. «Це і є мама», — подумала Олена. Вона не сумнівалася, що це «клієнтка» порожньої хати, хазяйка якої влаштувала там «чарочну». «Ваша клієнтка? Із цією жінкою була ця дівчинка?» — поцікавилась Олена в хазяйки «чарочної». Та ствердно кивнула. Олена забрала змерзлу дитину до себе додому. Дуже худа дівчинка нічого, крім «ам-ам», не говорила, хоча, як з’ясувалося, була ровесницею молодшого синочка Олени, тобто їй було вже три з половиною роки — мала б уже розмовляти. Маленька гостя накинулася на сиру картоплю, яку Олена дістала з льоху, щоб приготувати.

«Мала почала її гризти! — згадує Олена Зосим. — Розглянувши її, я побачила, що ніхто за малою не доглядає. На руках вона згризає нігті, а на ногах вони просто вросли в пальчики. У волоссі — воші. Їсти вона хотіла «нескінченно». Забігаючи вперед, скажу, що «наїлася» Альона, мабуть, років… через п’ять! Ми ставили тарілку з їжею біля її ліжка, брали із собою «тормозок», якщо виходили з нею з дому! Вона постійно турбувалася про наявність запасу їжі вдома: вночі «відвідувала» холодильник, заглядала в льох. «Ам-ам є?» Тільки почувши ствердне «Є!», Альонка заспокоювалася: «Ну, тоді я — спати».

Жінка «з калюжі» не відразу кинулася забирати свою дочку й не відразу зізналася, що вона і є мамою малятка. Спершу казала, що вона їй... бабуся. Але Олена Зосим навела довідки в службі в справах дітей, де цю маму, на жаль, добре знали. Вона вже була позбавлена батьківських прав на трьох дітей, Альона стала четвертою. Незабаром мама сама почала приводити не потрібну їй дочку в будинок Олени й Ростислава і, зрештою, попросила подружжя Зосим — Винник забрати її дівчинку до себе назовсім в обмін на пляшку самогону.

Службі в справах дітей довелося провести справжнє детективне розслідування, щоб оформити Альоні свідоцтво про народження. Виявилося, що мама народила її в сусідній області, назвавши себе в пологовому будинку чужим ім’ям. Жінка з’явилася до пологового будинку вже з переймами, у неї не було документів.

На суді, де мати Альони позбавляли батьківських прав на дочку, вона спокійно відмовилася і від своєї четвертої дитини, традиційно зажадавши натомість... пляшку самогону.

«Коли Альонка офіційно стала першою дитиною в нашій прийомній сім’ї, я пожартувала: «Ви все додому тягнете: хто щеня, хто кошеня, а я по-великому — дитину!» — згадує Олена Зосим. — Рішення забрати Альону до нашої родини підтримали всі».

«Дітей із нашого дитячого будинку сімейного типу всиновлювати ніхто не поспішає»

Минуло два роки. Альона постійно просила сестричку. І родина Ростислава й Олени вирішила взяти в сім’ю ще одну прийомну дівчинку. Нині в їхньому дитячому будинку сімейного типу четверо прийомних дітей: від 14 до 20 років. Найстарший прийомний хлопчик уже навчається в технікумі, живе в гуртожитку, але постійно приїжджає додому й телефонує.

«Телефонує та каже мені, наприклад: «Мамо, ми тут із хлопчиками в магазин збираємося… Мамо, ми вже повертаємось із занять… Мамо, ми вже лягаємо спати». Я ж розумію, що сусіди в кімнаті чують нашу розмову. Мені здається, що Сергієві хочеться, щоб його товариші чули, що в нього є дім, є мама», — не без гордості каже Олена.

Сергій з’явився в будинку Зосим — Винник у 16 років, на той час він уже закінчив дев’ятий клас. Багато інших сімей хотіли забрати його з інтернату набагато раніше, але він від усіх пропозицій відмовлявся. Хлопчик зізнався Олені Зосим, що він відмовлявся тому, що всі пропозиції були від жителів цього ж району, а він хотів поїхати якнайдалі від цих місць. Далі від інтернату, від своєї неблагополучної рідні, від своєї поганої слави, яку встиг собі заробити.

«До нас Сергій піти відразу погодився: вирішив розпочати життя із чистого аркуша, — згадує Олена. — Щоб кожен із цих дітей відчув себе домашньою дитиною, нам довелося докласти максимум зусиль. Діти, які виховуються в нашому дитячому будинку сімейного типу, є в базі для усиновлення, проте ніхто їх усиновлювати не поспішає. Прочитавши діагнози в їхніх медичних картках, потенційні усиновлювачі йдуть і більше не повертаються. Двох моїх періодично доводиться підліковувати навіть за умов стаціонару. Мені здається, що ДБСТ й задумані для тих дітей, яких не хочуть усиновлювати: підлітків, хворих дітей. Більш здорових малюків і так усиновлюють. Якось мені запропонували трирічну дівчинку. Я відразу поцікавилася: «Що з нею не так? Якщо вона здорова, то таку дитину швидко удочерять». Дівчинку справді незабаром удочерили.

Олена й Ростислав хотіли б прийняти у свою сім’ю нових вихованців, які мають мало шансів на усиновлення. Вони готові взяти й підлітків, яким уже більше ніж 16 років — досвід виховання такої дитини в них є. Вони знають, як навчити підлітка жити в сім’ї, жити в суспільстві, адаптуватися серед звичайних людей.

«На порталі «Сирітству — ні!» чимало історій сиріт, які прибули із зони бойових дій, але саме в нас у місті відповідних дітей для прийому до нашого ДБСТ немає, — розмірковує Олена. — Але постанова № 458 від 22.07.2016, якою були внесені зміни до Положення «…про дитячий будинок сімейного типу» і «…про прийомну сім’ю», обмежує наші можливості. Та й вимоги щодо працевлаштування батьків-вихователів і активізації усиновлення мені не дуже зрозумілі. Якщо я знайду роботу, то хто ж стежитиме за моїми дітьми? Адже двоє з них через свої недуги схильні йти з дому — подорожувати, потребують своєчасного прийому ліків, який бажано контролювати.

І, як я вже говорила, за моїми прийомними дітками черга усиновлювачів не вишикується. І я не уявляю, як мені розпочинати з дитиною розмову на цю тему. Говорити, що ось прийдуть твої добрі люди, які, можливо, будуть твоїми мамою і татом? Нам із чоловіком і так нелегко було виховати в цих дітей прихильність до дому, до батьків.

Адже в тієї ж Альони довго був присутній «синдром сирітки»: всім, від кого вона отримувала якийсь бонус, — хтось дав цукерку, зайву ложку варення, подарував шпильку для волосся — дівчинка відразу пропонувала: «Ти така хороша! Будь моєю мамою». Коли дитина так налаштована, то вона легко піде до будь-яких усиновлювачів. Але чи здобуде ця дитина таким чином батьків? А батьки знайдуть сина, дочку — рідну душу?

Альоні так довго довелося пояснювати, що вона народилася не в лікарні, що в неї була мама, якою б вона не була. Мати Альони вже померла. Було нелегко цю дівчинку, яка жила в підвалах, навчити жити в сім’ї, де є батьки, які люблять її незалежно від того, заслужила вона сьогодні цукерку чи навпаки — сувору розмову».

Ресурс «Сирітству — ні!» — найкращий порадник

Мама-вихователька зізнається, що це непросто, коли близько немає колег — таких самих батьків-вихователів, з якими можна було б порадитися, поділитися. Нагадаємо, у їхньому місті їхній ДБСТ, як і раніше, залишається єдиним дитячим будинком сімейного типу.

«Ось що, наприклад, робити, якщо дитина краде? Ну, підеш у поліцію, чи до служби в справах дітей, чи до працівника центру соціальних служб для сім’ї та молоді, поскаржишся. І що? Поставлять на облік або, борони Боже, посадять, і дитина вирішить, що вона не зможе позбутися карми своїх батьків — мовляв, подався в сім’ю, а мене в тюрму здали, отже, доля в мене така — жити без дому, без сім’ї. І покотиться як з гори».

Портал «Сирітству — ні!» як ресурс, на якому можна знайти і потрібну пораду, і роз’яснення змін у законодавстві, Олена Зосим відкрила для себе шість років тому. Перейшла за посиланнями й із матеріалів порталу дізналася про різні форми виховання, як-от опіка, прийомна сім’я, дитячий будинок сімейного типу, познайомилася там із такими самими мамами-виховательками, зі співробітниками, так і потрапила на зустрічі й семінари, які проводились у Донецьку в рамках програми «Сирітству — ні!»

«Коли ти в колі тих, хто виховує таких самих підлітків, як і ти, а поруч із вами присутній ще й фахівець, який досконало вивчив подібні проблеми, то як тільки ти вимовляєш «Моя дитина краде», починається обговорення проблеми, з якої тобі обов’язково підкажуть вихід, — ділиться враженнями від семінарів, організованих Фондом Ріната Ахметова, Олена Зосим. — Уявляєте, яке полегшення я відчула, коли потрапила на зустріч батьків-вихователів і на семінар, організований співробітниками проєкту «Сирітству — ні!»?!

Побачивши анонси зустрічей із досвідченими батьками-вихователями й сімейними психологами, зателефонувала співробітникам програми й попросилася на семінар, запитавши: «Нічого, що я з Харківської області? Мені дуже потрібно. У Лозовій наш ДБСТ — єдиний». Її запросили.

«Я, їдучи звідти, мало на потяг не запізнилася: все не могла наговоритися з учасниками зустрічі, особливо з Іриною Кожухаровою, мамою-вихователькою з 25-річним досвідом, яка виростила 30 дітей, — згадує Олена. — Потім я побувала на зустрічі з Людмилою Петрановською. І, нарешті, ми, іногородні, отримали такий бонус, як екскурсія «Донбас Ареною». Цю подорож діти досі згадують! Вони ходили із широко розплющеними очима й усе запитували: «Мамо, а коли нам скажуть усе це оплатити, у нас грошей вистачить?» Але оплачувати не довелося. Нам компенсували навіть гроші, витрачені на дорогу. Дуже сподіваюся, що ми там ще побуваємо, коли війна закінчиться!»

Олена зізналася, що й зараз досить часто звертається по допомогу до фахівців і психологів проєкту «Сирітству — ні!».

«У будь-який час можна зателефонувати й просто сказати: «Мені погано, мені потрібна допомога». І тебе завжди вислухають, проконсультують, нададуть юридичну, психологічну допомогу. У проєкті працює дуже добрий психолог! — зазначила Олена. — Дуже дякую за те, що в нас у країні є така програма. Просто дякую вам за все!»