Олена Гайдар розповіла «Сирітству – ні!» як її сім’я усиновила хлопчика із зони АТО

Кияни Олена і Андрій Гайдар виховують двох народжених дітей. Про усиновлення почали замислюватися десь останні роки два. «Кращих часів» втомилися чекати і саме тепер, коли, країна в складному воєнному та економічному стані, стають батьками для покинутої дитини із зони АТО.

Дениска вдома лише два місяці. Втім, Олені цього достатньо було, щоб зрозуміти, що завдяки усиновленню, її  сім’я отримала не меншше, ніж сам малюк. Не для піару, а щоб кожен з нас відчував, знав та реагував на проблеми дітей-сиріт, вона погодилася розповісти «Сирітству – ні!» свою історію усиновлення.

З’ясувати, де документи дитини – особливості усиновлення дитини із зони АТО

- Сьогодні багато сімей хочуть усиновити дитину з зони військового конфлікту. У вас вийшло. Чи помітили ви відмінності в процедурі усиновлення дитини-сироти за місцем її проживання і дитини, яку евакуювали з зони  бойових дій?

Думаю, процедура усиновлення евакуйованої дитини істотно не відрізняється від звичайної. Але мені складно порівнювати, оскільки ми усиновили тільки одну дитину, і так вже вийшло, що вона із зони АТО. Заздалегідь ми цього не планували. Просто дізнавшись про малюка, вже не змогли його забути.

Правда, в нашому випадку виникли деякі проблеми з документами Дениса. Близько тижня пішло тільки на те, щоб з'ясувати, де саме вони знаходяться – в Артемівську або в Харкові, і, чесно кажучи, якби ми залишили службам самим з'ясовувати це питання, то, можливо, не обійшлося б і місяцем.

- Хлопчик народився в Артемівську. Знайшли ви його в Києві. А до чого тут Харків?

- Денис народився в невеликому селі в Донецькій області. Потім потрапив до Донецького дитячого будинку. Разом із іншими був евакуйований спочатку до Артемівську. Коли волонтери вивозили діток з Артемівська, Дениса та ще одну дівчинку одразу ж направили до Києва, де терміново прооперували. Потім дівчинку відправили назад до дитбудинку, а Денис залишився в Охматдиті для подальшого лікування. З його документами було все гаразд. Відновлювати, слава богу, нічого не припало. Уся процедура відбувалася в Києві.

Ніхто не знає навіщо, але документи були спочатку передані з Артемівська до Харкова. Там не знали, що з ними робити і зробили офіційний запит до київської служби, хоча запит був вже зроблений Києва на Артемівськ і вже чекали на документи. Уся ця бюрократична тяганина істотно пограла на наших нервах, оскільки існувала небезпека, що дитину випишуть і відправлять до Харкова. Тоді увесь процес зайняв би набагато більше часу і сил.

«Волонтери – рушійна сила нашого суспільства»

- Взагалі як до вас поставилися в службі? В артемівському дитбудинку?

В службі у справах дітей до нас добре поставилися, воду ніхто не каламутив. Але вони не мають елементарних технічних засобів, щоб нормально організувати свою роботу. Навіть подзвонити зі стаціонарного телефону на мобільний не мають можливості. Один з одним їм складно зв'язатися. Власне, визначенням місця знаходження документів Дениса і їх подальшою пересилкою довелося займатися нам.

Далі нам не пощастило в суді. Наша судова система – це щось. У Службі нас одразу попередили, що з моменту подання заяви впродовж 10 днів мають призначити суддю. А там як повезе: можуть призначити слухання справи наступного дня, а можуть – за місяць. У нас вийшов другий варіант. На усі мої прохання зважити на ситуацію (адже йдеться про хвору дитину, а не про переділ майна!), помічник судді відповідала, що вони усе розуміють, але допомогти нічим не можуть. Пояснення просто вбило – свята, тому завал роботи (це був травень). Таким чином, слухання було призначене на 15 червня. Нам не залишалося нічого іншого, як змиритися. Але коли ми прийшли в призначений день разом із співробітником служби, виявилось, що суддя зламала руку і слухання перенесли на 15 липня.

Помічниця судді, справді співчутлива жінка, порадила нам написати заяву про передачу нашої справи іншому судді, що ми тут же зробили. Не знаю, коли б нам призначили друге слухання, але у наших друзів-волонтерів здали нерви і вони стали шукати когось, хто може вплинути на ситуацію. І вони таки добилися свого! Слухання нам призначили вже наступного тижня. Мені взагалі здається, що волонтери – це рушійна сила нашого суспільства, його честь і совість. Чого не можу сказати про нашу судову систему. Адже справи по усиновленню, де йдеться про долю дітей, повинні мати пріоритет! А у нас навпаки, як в казковій країні Задзеркалля.

Зрештою, уся процедура усиновлення тривала в нас 4 місяці, але це тільки завдяки допомозі волонтерів і нашій цілеспрямованості.

100% майбутній космонавт

- А були у вас пошуки дитини? Певні вимоги, очікування? І чи виправдалися вони?

Не було. Побачили його (я у фейсбуці, чоловік - в новинах) і наступного дня я подзвонила волонтерці Юлії Толоконніковій. Юля та Олександр Івашків не лише всіляко допомагали нам, але і забезпечували Дениса усім необхідним. Волонтер Катерина Сербіна з лютого і до виписки була з ним вдень і вночі. Наш Дениска – унікальна дитина! За лічені місяці завоював любов величезної кількості людей з різних куточків нашої країни, і за її межами також. І ці люди теж допомагали і продовжують допомагати.

- Всі бачили Дениса завдяки фейсбуку, а ваша з ним перша зустріч. Розкажіть якою вона була.

Це було на початку лютого. Денис ще тоді був у відділенні кардіології. Не хочу вдаватися до подробиць. Скажу тільки, що ця зустріч настільки мене вразила, що я 2 дні ридала.

- А як Денис змінився за той час, що вдома?

Денис у нас вже майже 2 місяці. Він зміцнів, набрав у вазі (зараз вже майже 9 кілограмів), звикає до нового імені (батьки змінили ім’я хлопчика, адже його також звали Микитою, як і їх рідну дитину), навчився упевнено ходити, тримаючись за одну руку і намагається стояти самостійно. Він став частіше посміхатися і сміятися. Дуже любить купатися. Думаю, найбільше любить Анастасію (старшу доньку). Вона від початку підтримувала наше рішення. З Микитою поки що вони не можуть повноцінно гратися разом, оскільки Дениска відстає на рік у розвитку, але, впевнена, він надолужить прогаяне і вони будуть на рівні.
 

«Чужих дітей не буває! Коли ж ми усі, нарешті, це зрозуміємо?!»

- Ви ж маєте народжених діток. Чому вирішили усиновити малюка?

У нас двоє дітей: дочці Стасі вже 15 років, Микиті – 2,5. Замислюватися над усиновленням дитини я стала майже після народження Микити. Щоразу, дивлячись на згорточок щастя, я уявляла собі таких же, як він, тільки позбавлених батьківського тепла і нікому непотрібних. І кожного разу на очі наверталися сльози. Так не повинно бути! Покинуті діти – аномальне явище в цивілізованому суспільстві. Адже якщо щось трапляється з батьками, є родичі, друзі.

А у нас дітей народжують – кидають, потім знову народжують – і знову кидають, прикриваючись бідністю, всякого роду обставинами і тому подібне. І це ще за мирного часу! Особисто я бачу серйозну хворобу нашого суспільства. І якщо ми зараз нічого не робитимемо, хто знає. що чекає на нас в майбутньому. Яким буде наше суспільство, де діти ростуть без любові? Діти – це ж і є наше майбутнє.

Я готова до того, що нам скажуть: «Те, що ви усиновили дитину – це крапля в морі, усіх все одно не врятувати, який сенс?» Хочеться відповісти словами хлопчика з притчі, що рятував викинутих на берег морських зірок: «Це має сенс для тих, кого я врятував». Це має сенс для нашого Дениски і я розповідаю про нього в надії привернути увагу усіх дорослих до проблеми кинутих діток. Чужих дітей не буває! Коли ж ми усі, нарешті, це зрозуміємо?!

- Є багато людей, які з вами погоджуються. Можете сказати і їм кілька слів побажань.

Усиновителям хотілося б побажати терпіння і наполегливості. Ні в якому разі не здавайтеся! Це усе тимчасові труднощі. А дитина – назавжди. І не слухайте переляканих друзів і родичів, що твердять про гени, спадковість і так далі. Усе це нісенітниця! Інакше б в благополучних сім'ях не з’являлися п'яниці, наркомани, вбивці.

Чиновникам хотілося б побажати: будьте людяніші, це зробить вас щасливішими. І ще. Не варто ставити на дітях клеймо тільки тому, що батьки їх покинули. Те, ким стануть діти, залежить від того, які цінності в них будуть закладені.

Уся моя сім 'я – чоловік Андрій, донька Анастасія і син Микита – обожнюють Дениса, бо він, можливо, дав нашій сім'ї більше, ніж йому ми.

 

СИРІТСТВУ - НІ!