Олена Борисенко: «Побачивши його, я одразу зрозуміла: це мій Ваня!»

«Якщо людина готова до батьківства, неважливо у який спосіб з’явиться дитина», – розповідає 23-річна Олена Борисенко з Краматорська читачам порталу «Сирітству – ні!» Фонду Ріната Ахметова. На долю молодої жінки випало чимало випробувань. 

 

 

– Так склалося, що у мене була невдала вагітність, після якої почула вердикт лікарів: не матиму дітей. І тоді я задумалась про усиновлення. А чому б ні? Якщо я не можу народити, чому б не подарувати свою материнську любов іншій дитині? – говорить Олена. – Так, я не заміжня, але вирішила: якщо чоловік кохає, він полюбить і мою дитину. 

 

Олена порадилася з найближчою людиною – мамою, яка її підтримала. Наважившись, жінка почала пошуки. 

 

– Я цілеспрямовано вирушила до служби, де мені надали усю інформацію. Стала кандидатом в усиновлювачі. Їздила до інших областей, переглядала анкети дітей. Так минув рік, – розповідає Олена. – Коли термін дії документів закінчився, стала кандидатом вдруге. Цього разу пройшла курс підготовки. Я чудово розуміла, що зворотного шляху не буде. 

 

Олена працює кухарем. Одного разу її колега, дізнавшись про пошуки дитини, сказала: «Заспокойся! Люди і без дітей живуть, це нормально!» Проте Олена відкидала такі поради та чітко йшла до своєї мрії, бо відчувала: її щастя десь поруч. Молоду жінку не лякали жодні перепони, бажання стати матір’ю було сильніше. 

 

– Хотіла дитину, була готова до труднощів. Діагноз – це не проблема, адже абсолютно здорових дітей немає, навіть біологічних, – вважає Олена. 

 

На другому році пошуків, переглядаючи разом з матір’ю анкети дітей на сайті Міністерства соціальної політики та порталу «Сирітству – ні!» Фонду Ріната Ахметова, Олена знайшла анкету хлопчика, з яким захотіла познайомитися. 

 

– Я зателефонувала спеціалісту служби, і вона мені повідомила, що до цієї дитини вже поїхали кандидати, – згадує жінка. – Натомість запропонувала мені знайомство з іншою дитиною, яка перебувала в інтернатному закладі саме у Краматорську. Наступного дня я вирушила до служби за детальною інформацією. Дорогою до спеціаліста було відчуття, що зараз моє життя зміниться. Я відчувала свого Ваню. 

 

Зараз жінка згадує знайомство із сином як щось давно минуле. По приїзді Олени до будинку дитини працівники не змогли знайти перинатальну картку Вані. 

 

– Побачивши його, я одразу зрозуміла: це мій Ваня! Для мене інформація про нього вже не мала ніякого значення, – ділиться Олена. – На першій зустрічі він неохоче йшов на контакт, можливо, просто був не в настрої. Та я навідувалася щодня і вже за тиждень він зрозумів, що приїхала до нього.  

 

Незабаром Олена забрала Ваню додому. Хлопчику було три рочки.  

 

– Звертаючи увагу на інших дітей, Ваня спочатку постійно запитував: «Це мама тієї дівчинки? А ти моя мама?» – розповідає Олена. Малюк звикав до того, що тепер поруч є любляча та турботлива мама. – Потім якось ми пішли грати на дитячий майданчик. Ваня раптом сказав мені: «Мамо, ходімо додому, тут діти. Я їх боюсь!» Лише згодом я зрозуміла, що синові було непросто у будинку дитини. Сьогодні ситуація стабілізувалася, він спокійно грається з іншими дітьми.  

 

 

Олена пишається синочком і радіє його маленьким успіхам. 

 

– Ваня дуже любить малювати. І хоча йому ще не вдається користуватися олівцем чи пензликом, він творить пальчиками. У сина є для цього спеціальні фарби. Також любить гратися кубиками, клеїти, складати пазли. Зараз я не можу уявити собі, як би я жила без нього. Життя розділилося на до та після. Спочатку було складно. Зараз я все встигаю. Нам добре разом. Коли на роботі, допомагає мама. Вона мешкає по сусідству, – говорить жінка. 

 

Олена звертається до усіх, хто думає та не наважується на крок народження дитини серцем: 

 

– Батьки, не бійтеся ні вад, ні спадковості. Ніхто не ідеальний. Ні ви, ні я. Якщо є бажання дарувати любов та ласку дитині, непотрібно зупинятися. Вагітна жінка дев’ять місяців чекає маля. Так само треба вміти чекати дитину, народжену серцем. Вірити, терпіти та не здаватися!