Обрані Ангелами
Номер Оксани я отримала від спеціаліста однієї зі служб у справах дітей разом із проханням написати історію про цю родину. Подзвонила – домовилися про інтерв’ю в телефонному режимі. Я тоді не знала нічого про цю сім’ю: скільки там діток, які їхні історії, хто батьки… Не знала, що після майже півторагодинної розмови покладу слухавку й бігатиму по офісу з палаючими від захвату очима та розповідатиму колегам про щойно почуте.
Дев’ять років тому Оксана вийшла заміж за Андрія. У нього було троє дітей: 14-річна Іра, 9-річний Сергій та 8-річний Женя. Євгенко – не біологічний син Андрія. Так сталося, що мама хлопчика померла під час пологів й Андрій вирішив забрати немовля. Отак в один момент Оксана стала мамою відразу трьох дітей.
Не можна сказати, що їй було легко. Відсутність материнської турботи, уваги та любові таки позначилася на дітях – багато чого вони не знали, багато чого не вміли. Крок за кроком, день за днем Оксана йшла до того, аби стати справжньою мамою для них. Приблизно через місяць Женя почав називати її мамою, через півроку це слово вимовила й Іра. Найважче було з Сергійком, спочатку він категорично не сприймав Оксану. І лише місяців через вісім промовив таке довгоочікуване «Мама».
Зараз Сергій – мамин хороший-хороший друг, красень-випускник, «Ліцеїст року». Закінчив музичну школу по класу гітари. Він постійно був ведучим шкільних концертів, неодноразово перемагав в міських учнівських олімпіадах з історії. Одним словом – універсал. Його дуже цікавить журналістика, і нині мрії пов’язані тільки з цією професією.
Женя теж у цьому році закінчив 11 клас, як і брат, став «Ліцеїстом року», але в іншій номінації. За п’ять років закінчив музичну школу по класу фортепіано, хоча ця програма розрахована на сім років, а потім самостійно освоїв барабани, тепер навіть дає уроки іншим. Хлопець він спортивний, цілеспрямований. Його цікавлять міжнародні відносини, тож вся родина сподівається, що Женя вступить на омріяний факультет.
Іра вже випурхнула з під батьківського крила – вийшла заміж за хорошого чоловіка, який, до речі, теж музикант. У них усе добре, вони щасливі.
У 2003 році в Оксани й Андрія народилася донечка Віруня, а скоро в родині з’явився і півторарічний Богданчик. Хоча тоді він виглядав місяців на вісім. Прогрес був щоденний, але повільний. У 4 роки він не міг порахувати навіть до трьох. З ним довелося довго працювати, щоб хлопчик наздогнав у розвитку однолітків. Довгий час він боявся тварин та комах, поки мама не пояснила: «Синку, ну чого боятися? Уяви, якою горою ти здаєшся мурасі, просто монстром». І це допомогло – страх як рукою зняло. Восени Богданчик піде в перший клас, до школи він цілком готовий, закінчив уже нульовий клас музичної школи по класу скрипки. А ще хлопчик займається великим тенісом і відвідує заняття з народних танців. Танцями він живе, один з найкращих у групі. У майбутньому батьки хочуть віддати його ще й на степ.
Віра вже закінчила перший клас. Також займається музикою, вчиться грі на фортепіано. Разом із Богданом ходить на великий теніс. Вона мамина помічниця, особливо старанна відтоді, як у неї з’явилися ще два братики та сестричка…
«Якось мені зателефонували з обласної держадміністрації, – розповідає Оксана, – і запросили в Харків на вручення ордена княгині Ольги ІІІ ступеня за вагомий внесок у виховання дітей. Не знаю, хто запропонував мою кандидатуру, неочікувано було, але приємно. Та з Харкова я приїхала в сльозах, так ридала… У людей зараз усе є: і машини, і квартири, не те, що під час війни, а скільки сиріт у дитячих закладах України! З нашої області, наприклад, нагороджували тільки п’ятьох людей, які виховують таких діток.
Ми поговорили з чоловіком, вирішили написати заяву на усиновлення двох кровних діток. Перед Новим роком нам подзвонили й сказали, що є п’ятимісячне маля. Приїхали в службу, спеціаліст розповідала, розповідала про цю дитину, а потім, ніколи цього не забуду, на мить замовкла й запитала: «А трьох ви не хочете? Рік, два й чотири…» Ми й остовпіли. Це треба було обдумати. Усе ж таки троє…
Знайомитися з п’ятимісячною крихіткою ми поїхали 31 грудня. На нас дивилися, як на ненормальних. Новий рік на порозі – а ми ще й разом із представником служби у справах дітей тут, у будинку дитини. Півдня директор закладу шукав загублений документ, без якого нам не могли показати крихітку. Так і не знайшов – поїхали ні з чим. Засмутилися, але нічого не вдієш.
На той час у мене була серйозна душевна травма, навіть ліки не допомагали. Але коли думала про трьох діток, яких нам запропонували, відволікалася, помітила, що, думаючи про них, забуваю про проблеми. Старші сини навіть відмітили, що я ожила. Десь із тиждень ми обдумували цю пропозицію і зрештою вирішили: познайомимося. Та коли зателефонували в службу, нам повідомили, що родина з Києва уже взяла направлення на знайомство з дітьми. Я розплакалася, адже вже налаштувалася. Попросила спеціаліста, якщо, не дай Боже, кияни відмовляться, мати нас на увазі.
І от 6 січня нам повідомили, що родина з Києва відмовилася від дітей через страшні діагнози найменшенької. 7 січня, на Різдво, ми знову були в будинку дитини. Не можна сказати, що нас відмовляли від цих трьох янголят, але хотіли показати вади. Найменшеньку і до вікна підносили, і просили добре подивитися й подумати. Справа в тому, що дівчинці були поставлені серйозні діагнози. За прогнозами лікарів, вона все життя мала провести в інвалідній колясці, дивитися на людей могла, лише високо закидаючи голову. Та вона нам дуже сподобалася! Ми не змогли відмовитися від цих діток.
Усиновивши їх, змінили й імена. Старшенького назвали Олександром, середульшого – Славком, а доню – Зоряною. Відразу ж купили одну коляску, ще одну в друзів узяли. А тут і Саша закапризував: «Теж хочу!» Довелося і його в коляску саджати. І я одна з трьома колясками! Дві руками колишу, третю – ногою. Навіщо й тренажери? Я кажу, що в мене з’явилися три тренажери. Нещодавно купили для двох менших подвійну коляску, так зручніше.
Дуже переживала, як сприймуть новину про появу цих діток Віра та Богдан. Довго думала, та все ж вигадала, як їм усе пояснити на цьому етапі. Розповіла про те, що в світі є дітки, котрі не мають мам і тат, не мають ліжечок, іграшок. І от Господь посилає Ангелів в Україну, аби підшукали їм найкращу родину. Я попросила дітей бути чемними, якщо вони хочуть, щоб нашу сім’ю визнали найдостойнішою. Це їх вразило й дуже подіяло. Посуд миється, ліжка застеляються, іграшки складаються, у Віри навіть почерк покращився. Дуже чекали!
Минуло майже півроку. За цей час відбулися колосальні зміни в розвитку дітей! Це – як монтаж! Ми з чоловіком просто насолоджуємося надзвичайними результатами. На Трійцю трапилося велике щастя для нашої родини – Зоряна зробила перші кроки! Дитина, яка в 13 місяців важила 6,5 кг й нагадувала купку кісток, якій пророкували інвалідність, – пішла! Це ДИВО! (Оксана не стримує сліз – прим.). І щодня в нас якийсь прогрес. Старші діти вражені. Вони ж пам’ятають, якою вона була. «Мамо, подивися, на її погляд, вона не тупить», – кажуть. Ми з чоловіком думали про те, що, якби Зоряна була в нас одна, може б, іще й не ходила. Ми б її жаліли. А так особливо не було часу носити її на руках. Вона проситься на руки, а я кажу: «Йди до мене, повзи». Донечка й старається. Багато працювала з нею масажистка. Усі наші діти хотіли їй допомогти: лягали поруч й показували, як треба повзти.
Так зворушливо дивиться, як старші сини доглядають за цією трійнею! Поки я була зайнята з оформленням різних документів, Сергій уже тричі мив попу Зоряні. Уявляєте, до нього вже дівчата бігають, а він сестрі попку миє. Женя більше здружився з Сашею. Вони навіть зовнішньо трохи схожі. Це дві споріднені душі. Незважаючи на різницю у віці, у них є спільні інтереси. Женя йде гуляти – і Сашу бере з собою. До речі, Женя в майбутньому теж хоче усиновити дитину, а може, й не одну. Уже зараз він цінує в дівчатах любов до дітей.
А ми з чоловіком думаємо: є таки вища сила, яка нами керує. Іноді не розуміємо, навіщо нам щось дається чи не дається. Тільки згодом усвідомили, чому ми тоді, перед Новим роком, не змогли побачити п’ятимісячне маля. Мабуть, усе для того, аби в родині з’явилася ця трійня».
Можливо, й справді Бог посилає Ангелів в Україну, аби відшукати найкращим дітям найкращих батьків?..
Алла Корнієнко, портал www.sirotstvy.net
