Нове життя з новою родиною може початися й у 13 років

Михайло з дружиною Мариною та двома дітками живуть у Львові. Старшому Святославу зараз п’ять із половиною, меншій Марічці – півтора року. А два місяці тому в їхній родині з’явився ще й тринадцятирічний Степанко: Михайло взяв опіку над хлопчиком.

Якось вони побачили сюжет про Степанка й задумалися над тим, аби дати старшій дитині свою любов, підставити плече підтримки та допомогти стати на ноги, аби вона впевнено пішла в доросле життя. Спершу Михайло та Марина ходили як волонтери перед Новим роком у дитячий заклад. Певний час знадобився, аби остаточне й упевнене рішення було прийняте.
 

Спеціалісти служби у справах дітей пропонували Михайлу та Марині створити прийомну сім’ю, але це більш клопітно щодо збору документів. Опіка – найпростіша форма влаштування дитини, яка була можлива для них на цей час. Адже для створення прийомної сім’ї необхідно було б проходити курси обом батькам, а Марина не могла відлучатися, бо вдома двоє маленьких дітей.

Михайлу довелося трохи побігати в різні установи, аби зібрати потрібні документи для отримання статусу кандидата в опікуни. Пройшов курси, які, до речі, були для нього цікаві й корисні. А після отримання статусу кандидата він зміг познайомитися зі Степанком уже офіційно, як потенційний опікун.

На першу зустріч пішов сам. Поговорив із дитиною, пояснив свої наміри. Трохи погуляли містом, зайшли в кафе. Степанко був не проти йти в нову родину. На наступну зустріч прийшли всі разом, з дітьми.
 

Уже під час оформлення документів з’ясувалося, що хлопчик має старшу сестру, вона перебуває в іншому закладі. Але згадувати він про неї не хоче, як і про батьків, які дуже погано з ним поводилися. І бачити він їх не хоче.

Зараз йому добре в новій люблячій родині. Зі Святославом та Марійкою вони прекрасно ладнають. Можливо, іноді, як і всі брати й сестри, почубляться, але такі ситуації, скоріше, виняткові. Степанко для своїх нових братика та сестрички – беззаперечний авторитет. Батьки думають, що така велика різниця у віці між дітьми навіть сприяла установленню хороших взаємин між ними.

«Ми ось на відпочинок разом уже з’їздили, – розповідає Михайло. – Степанко на морі був не вперше, їх із дитячого закладу й раніше возили, але тут же зовсім інша атмосфера, усе по-іншому. Думаю, найцікавіше йому було не саме море, а те, що він уже є в родині, зі своїми батьками, як звичайна дитина у звичайній сім’ї. Адже розуміння цього його вражало найбільше. А так – гарно відпочили, майже два тижні там були, 12 днів, під Одесою».
 

У розмові Михайло схотів звернутися до тих, хто читатиме цю історію. Він радить не боятися брати в родину старшу дитину. Адже такі діти можуть порівняти життя в закладі та в родині й чітко усвідомлюють цю різницю, тому цінують усе. У майбутньому Михайло та Марина хочуть усиновити Степанка.

Ми не будемо натирати окуляри наших читачів рожевим пилом і скажемо чесно: іноді зі старшими дітьми важко, у когось ця вдячність ніколи не прокинеться. Але в дитячих закладах є старші діти, які дуже мріють про батьків і будуть їм чудовими синами й доньками. Сподіваємося, ця історія надихне когось на усиновлення дітей старшого віку, адже вони також мають право на щастя.