Ні в якому разі інтернати не повинні бути для дітей, - Андрій Назаренко, колишній випускник інтернату

Кому повірять діти в інтернатах: людям, які вперше туди приїхали чи людям, які там виросли? Розуміючи ці нюанси, Андрій Назаренко вирішив допомагати дітям-сиротам -  тим, кому ні куди і ні до кого йти після закінчення інтернату. Було це майже 10 років тому.

Тоді Андрій сам був у подібній ситуації, та йому все ж пощастило більше, ніж його однокласникам. В Андрія є прийомна сім’я. Нехай неофіційна, нехай просто дружня, нехай за тисячі кілометрів, але сім’я. Ще підлітком він познайомився з американською родиною, яка підтримала його та його ідеї. В Тернополі, де сам навчався в школі-інтернаті, Андрій заснував Благодійний Фонд «Майбутнє сиріт». Про те, з якими проблемами стикаються діти, що залишаються без сім’ї, Андрій розповів «Сирітству – ні!».

-    Розкажи про роботу фонду. Чим ви займаєтеся?

-    Наш фонд – це випускники інтернатних закладів, які з власного досвіду знають, які проблеми можуть спіткати дітей-сиріт. І взагалі – як жити після закінчення навчання. Це не те, що мудрі тьоті й дяді читають моралі, а діти слухають і думають: «ти ж не в жив в нашій шкурі», а ми виходимо з того, що знаємо. Наші тренінги схожі на передачу власного досвіду. З березня по грудень в нас триває програма: «На порозі самостійного життя». І тут ми підбираємо теми: як знайти роботу, як оформляти документи, як заяви писати, як відстоювати своє право на житло, на пільги.

-    У Вас невеличка організація у Тернополі, скільком людям ви допомогли?

-    Щороку через наші тренінги проходить 15-16 випускників, і 28-30 дітей – це ті діти, які ще навчаються. Про нас діти дізнаються ще під час навчання в інтернаті. Директори цих закладів та управління освіти знають, що наш фонд створений самими випускниками. Вони не можуть заборонити нам приходити в інтернати. Учнів 8-9 класів ми постійно забираємо на тренінги. Не в інтернаті проводимо тренінг, а вивозимо дітей з інтернатів, щоб вони бачили, що робиться за його стінами. Потім другий тренінг ми направили на прийомні сім’ї.

-    А чим ви допомагаєте прийомним сім’ям?

-    До нас приходять люди і кажуть: «Ми б хотіли взяти дитину на виховання». Тоді ми розповідаємо, що роблять соціальні служби. В нас широка інформаційна кампанія, а соціальні служби не звертаються до громади через ЗМІ і люди про них не знають.

-    Ми зараз говоримо про дітей-підлітків, з якими ви працюєте. Що вони самі говорять про сім’ї? Чи вірять вони в такому віці прийомним батькам?

- Вчора як раз я розмовляв з такими підлітками (12 – 14 років) про їхнє бажання про сім’ю. Двох хлопців пообіцяли забрати прийомні батьки. Я запитав, «А раніше не було можливості влаштуватися в сім’ю?» «Була, - відповідають, - Але ми не схотіли жити в тому селі». Тобто в такому віці вони вже обирають, щоб це не було якесь забите село. Їм важливо бути такими як усі, не гіршими. Перше, що в них – це мати крутий телефон, планшет, гарно вдягнутися. «Буду краще голодний, але гарно виглядатиму серед своїх однолітків».

- Погодься, що це поширено і серед дітей, які зростають в сім’ях.

- Так, але цим дітям важливо, щоб ніхто не подумав, що вони з інтернату. Саме слово «інтернат» вже має негативну ознаку.

- А якщо в дитини немає рідні, ніхто не усиновив її, які проблеми чекають на неї після виходу з інтернату.

Перше, це проблема з житлом. Немає житла – доводиться йти в соціальний гуртожиток або в соціальну квартиру. Але я тути не раджу йти. В мене так само немає власного житла. На квартирному обліку при міській раді нічого не світить, як мені говорять: «Сам розумієш, держава нічого не будує». Тому ми їх настроюємо, що вам доведеться знімати квартири. І чим раніше ви почнете знімати квартири, тим легше для вас буде в адаптації. Останні три роки більшість випускників так і роблять.

Є діти, яким потрібно боротися за своє житло. І поки вони вчаться, звертаються до нас у фонд. Ми спільно вже йдемо інстанціями, щоб це житло відстояти або пояснити родичам, мовляв, просимо посунутися, але тут є частка ось цієї дитини.

Друга проблема – це якщо дитина взагалі не має підтримки, вона легко може стати жертвою зловмисників. В мене є знайомий, йому 17 років. Вийшов з училища, як він розказує, попав в якусь погану компанію, хоча в його очах це якісь дуже круті люди в місті. А вони його підставляють: «а сирота, будеш виконувати все, що ми скажемо. Тебе і так не посадять, ти неповнолітній». Десь відеокамери зафіксували його обличчя і його зараз судять. Служба у справах дітей звичайно намагається щось зробити, адже потім йому не вдасться уникнути судимості.

-    Думаєш, цього можна було б уникнути? Наприклад, якщо змінити систему інтернатного виховання. Як ти ставишся до реформування інтернатів?

Я підтримую реформу інтертнатних закладів. Ні в якому разі інтернати не повинні бути для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Найкраще для дитини – це сім’я. В моєму розумінні інтернати можливі тільки для тих дітей, які не можуть жити без медичного догляду. Наприклад, батьки не в змозі нічим допомогти і вилікувати її.

-    Ти говориш на цю тему з керівниками інтернатів?

-    Один директор інтернату мені сказав: «Андрію, а чим погано дітям в інтернаті? В них все є. В що одягнутися, у що взутися, вони завжди на екскурсії їздять, в них завжди свята. Не кожна сім’я має можливість дати дитині, те, що вона отримує в інтернаті». А я кажу, що це все тільки замилювання очей і то до 18 років. Ні директор, ні адміністратор школи не несуть ніякої відповідальності, що буде з дитиною після закінчення інтернату. Всім потім буде байдуже. Спочатку всі закидають дитину подарунками, влаштували їх солодке життя в інтернаті, а після 18 років?.. Дитина взагалі не може справитися зі своїм життям і потім починаються всі ці негативні явища: дівчата продаються, виїжджають закордон. Хлопці так само, по тюрмах. І все це система виховання в інтернатному закладі.

-    Перед новорічними святами багато людей хочуть допомогти дітям? Що б ти порадив, як правильно допомагати дітям?

-    Ми приїжджаємо до дітей так просто, без подарунків. Я не розумію людей, які вважають, що потрібно їхати в інтернат обов’язково з подарунками. Мене це навіть дратує. Поїдьте, організуйте якесь свято, щоб діти там брали участь, організуйте тренінг без подарунків. Наш колектив приїжджає без подарунків, ми віддаємо дітям свій час, і нічого не стається і руки не відпадають в них, не плачуть і не кричать.

фото з архіву Андрія Назаренко

Ми звертаємося до волонтерів: якщо у вас є певні навики, ви можете приїхати разом з нами, провести майстер клас для дітей. Це не обов’язково має бути щось таке, що ніхто не вміє. Якісь побутові речі: як-то приготування борщу.

Другий напрямок – це запрошення дитини додому в гості. Незабаром зимові канікули. І якщо у вас є можливість взяти дитину на два тижні чи на тиждень, то це було б дуже добре.

-    А як на це реагують діти? Вони ж розуміють, що це не назавжди.

-    А ми перед цим розмовляємо з людьми, щоб вони нічого не обіцяли дітям. Не давали підстав думати, що це назавжди. І дітям пояснюємо: або ви сидите в інтернаті і нічого не бачите цілі канікули або варіант – в сім’ю без ілюзій, що будите там жити. Підлітки вже нормально сприймають такий варіант.

-    А як дирекція інтернатів дивиться на це?

Вони тільки «за». Ми знаємо, чого нам бракувало в школі-інтернаті. І хочемо дати це таким же дітям, якими були ми. І в директорів немає ніякої настороги щодо цього. До нас приходять люди і ми направляємо їх до директорів, щоб принесли деякі довідки. Це документ від сільської чи міської ради про те, що сім’я дійсно забезпечена для того, щоб дирекція розуміла, що протягом відвідин дитина матиме, де спати, що їсти. Потім потрібна довідка з міліції, що вони не є судимі і довідка з наркологічного диспансеру, що люди нічим важким не хворіють і не нашкодять дитині. І ще потрібно написати заяву про те, що прошу дозволити такій-то дитині відвідати нас.

-    Яких помилок вдалося уникнути випускникам інтернтаних закладів, спілкуючись з вашим фондом?

Думаю, діти, які проходять наші тренінги, по-перше, навчилися економити кошти, які їм дає держава. Якщо три роки тому випускники витрачали байдуже кошти, не задумуючись, то вже виходячи з цих тренінгів, розуміють, що після трьох-чотирьох років навчання у коледжі ніхто їм гроші давати вже не буде. А ціни ростуть і потреби ростуть, тому все, що їм дає держава, потрібно вкладати, наприклад в якусь справу, яка приноситиме їм дохід, або економити, жити по-мінімуму, тому що після виходу з навчального закладу, взагалі будуть без нічого.

В цьому році ми домовилися з опікунами цих дітей, щоб вони прописали їх в своїх квартирах. Звісно, були конфлікти. Раніше, років 5-6 назад, випускник взагалі виходив зі школи і не знав, де йому жити. Зараз соціальні служби роблять таким чином, що вони прикріпляють дитину до житла будь-кого з його опікунів. З юридичного боку дітям нічого не належить, але реєстрація є.

Бачу, що більшість дівчат виходять заміж, переїжджають жити до чоловіків. Хлопці поки що не одружуються, бо не мають власного житла. Але головне, що вони хочуть щось робити, влаштовуються на роботу, відкривають свій бізнес. Вперше за весь час в нас випускник став вчителем в школі. Уже четверо випускників вчителюють. Медичний університет закінчують, допомагають нашому фонду. От що я вважаю найголовніше, що ми можемо дати випускникам – це місце, де вони можуть зустрітися, обговорити, що і як у кого.

-    Ви ділитеся своїми мріями? Про що ви мрієте?

-    В кожного по-різному. Але я мрію, як і більшість, про власний дім і свою сім’ю.
 

СИРІТСТВУ - НІ!