Невидимі переселенці

Що краще: залишатися з батьками на окупованій території чи їхати звідти разом зі знайомими дорослими? Для дітей це питання дуже складне і приймати таке важливе рішення мають дорослі. Та є діти, які змалечку звикли розраховувати тільки на себе. І навіть в цей складний час їм доводиться розраховувати на власні сили.

В мирний час лише в Донецькій області проживала 51 тисяча сімей, які мали складні життєві обставини. Скільки їх залишилося саме на непідконтрольній українській владі території, ніхто не рахував. Але і без статистики ясно, що навіть благополучні сім’ї, які залишившись там, тепер теж мають складні життєві обставини. І відповідно їхні діти також. Дуже не хочеться, щоб ці діти загубилися серед проблем дорослих, щоб не потрапили в інтернати ні на окупованій території, ні на мирній.

Цього літа після школи Едик збирався вступати до училища або технікуму. Але коли до твого міста приходить війна, всі плани на майбутнє враз зникають. Під час активних військових дій в Макіївці постійно було чути стрілянину та вибухи. Та навіть, коли зараз тихо, залишатися в місті для юного хлопця  – означає не мати перспектив у навчанні та роботі. 

Найперше, що хочеться зробити – виїхати звідси в безпечне місце. Але що робити неповнолітньому хлопцеві, якщо батьки не збираються виїжджати? Їхати самому? Навряд чи його випустять із міста без офіційного дозволу на пропускному пункті.

Але Едик виїхав. З ризиком для життя сімнадцятирічний хлопець зробив те, на що й досі не наважуються деякі дорослі. Зараз він закінчує школу в Дніпропетровську, і хоча своє найближче майбутнє поки уявляє смутно, все таки на чужині почуває себе більш впевнено, ніж вдома.

На новому місці його зустріла Світлана Петренко. З Едиком вони познайомилися роки чотири тому. Жінка працювала в «Мартін-клубі». Ця благодійна організація в Макіївці допомагала сім’ям з дітьми у складних життєвих обставинах. Наприклад, молодим одиноким мамам, батькам, які мають інвалідність або виховують дітей з особливими потребами у здоров’ї або навчанні, батькам, які мають алкогольну та інші залежності, малозабезпеченим багатодітним сім’ям.

В кризовий момент, коли підступала загроза розпаду родини, «мартінівці» підшукували тимчасове житло, роботу або просто допомагали мамі піклуватися про дитину, до вирішення її проблеми.

Такі сім’ї є в кожній області, і якщо вчасно не підтримати таку сім’ю, скоріш з все вони віддадуть своїх дітей до інтернату. Сім’ї вже не буде, а дитина не бачитиме ні рідних батьків, ні прийомних, ні навіть пільг, адже офіційно в такої дитини є батьки. Тепер такі родини взагалі позбавлені можливості отримати будь-яку допомогу: державну, благодійну, часто-густо туди складно доїхати волонтерам.

В одній з таких сімей народився і жив Едик. В нього є ще сестричка та три брати, які залишилися з матір’ю та її співмешканцем. Для себе хлопець вирішив, що він зробить все можливе, щоб в майбутньому допомогти своїй сестрі та братам, але не вдома, а на мирній території.
 
Ще у Макіївці він подзвонив Світлані й сказав, що хоче приїхати. Щоб перетнути кордон, який розділяє військову та мирну територію України, Едик просто сів до автобуса і на блокпості пояснив свою ситуацію. На щастя, люди зі зброєю йому повірили і випустили. А в Дніпропетровську Світлана зустріла й прийняла Едика як рідного.

«Я зробила так як кожна нормальна людина в моїй ситуації. Важко проходити мимо чужого горя. З 2002 року я працювала в «Мартін-клубі», бачила стільки всього і не могла вчинити інакше, – каже Світлана. – Навіть гарний інтернат гірше, ніж погана мама».

До слова сказати, Світлани разом з чоловіком вже виховують 3-є дітей під опікою: Віктору – 11, Саші 13, Насті – 7 років. Допомагає батькам старша донька – двадцятирічна Варя. Разом родина виїхала з Макіївки ще влітку, та й досі не може повірити, що довелось залишали рідну Макіївку, свій дім, свою справу і людей, з якими жили поряд, заради яких працювали. Переїхавши на нове місце, Світлана без зволікань, почала допомагати з евакуацією сімей з дітьми, спочатку знайомих, а потім всіх, хто звертався.

Розмовляючи зі Світланою, здається, що вона психолог або соціальний педагог – настільки тонко вона розуміє дітей. Насправді в Мартін клубі жінка працювала бухгалтером, і як просто чутлива людина щиро переживала долю кожної дитини, яка залишалася без батьківського піклування. Так вона стала прийомною мамою.

Якби було можливо, вона б оформила опіку і над Едиком, адже тут в безпеці, на мирній території, в хлопця немає рідних і представляти його інтереси нікому. Не зважаючи на те, що є відповідні закони, як неповнолітній, він не може самостійно стати на облік як тимчасово переміщена особа, і залишається без соціальної допомоги.

Світлана каже, що не хоче роз’єднувати сім’ю, і оформлювати опіку над Едиком, але іншого виходу не бачить:

«Я подбаю і нагодую Едика без опікунських виплат. Але як неповнолітнього, його ніде офіційно не зареєструють без представника інтересів і цього статусу тимчасово переміщеної особи».

Зміни про тимчасове влаштування дітей із зони АТО були прийняті ще у жовтні минулого року.  В Постанові № 866 йдеться: «Підставою для тимчасового перебування дитини в сім’ї родичів або інших осіб, з якими у неї склалися близькі стосунки, є заява таких осіб про згоду на її тимчасове проживання, акт обстеження їх житлово-побутових умов та рішення служби у справах дітей про тимчасове влаштування дитини». Здавалося б, все зрозуміло: бери і роби. Але на практиці нові правила поки що не працюють.

«Я розумію, що на місцях виконавчі органи влади опинилися в досить пікантному становищі. Ніхто не впевнений в тому, що мама дитини, яка поки що залишилася на окупованій території, може виїхати звідти, теж зареєструвати себе і дітей як тимчасово переміщених й отримувати на всіх соціальні виплати. Хто потім буде відповідати за службове недбальство? До того ж зміни в законодавстві зараз приймаються досить часті так само часто відміняються, тому будь-яке самостійне рішення виконавчими органами влади може невдовзі опинитися порушенням законодавства», - пояснює Світлана.

Едику до вісімнадцятиріччя залишилося 10 місяців і тільки тоді він зможе самостійно вирішувати правові та інші питання, пов’язані з переселенням. Але ж наприкінці травня хлопця, як і багатьох його однолітків, що виїхали з окупованої території без батьків, знов чекають труднощі: треба буде отримувати шкільні атестати, поступати до навчальних закладів, і повсюди буде потрібна згода батьків, або людей, що законно представляють їх інтереси. Як буде вирішуватись це питання в державі? Гадаємо, що про це треба подбати вже зараз, надавши людям, що погодились опікуватися такими дітьми, юридичне право на допомогу.



Я. Цибульська, sirotstvy.net