Не зволікайте робити добро!

В родині, де виросла Людмила Анатоліївна Музика, було золоте правило: «Люби  ближнього  свого, як самого себе». Ці батьківські слова допомагали та допомагають Людмилі Анатоліївні впродовж усього її життя. «Мама розповідала нам, дітям, про нелегку сирітську долю, бо сама залишилась без батьків з 7 років. Ще з дитинства я знала, що буду допомагати дітям у яких немає мами і тата», - ділиться Людмила.

Її батьки прожили понад 50 років разом у великій любові, взаємній довірі та повазі. Стосунки мами і тата до цих пір є для Людмили ідеалом сімейного життя.

Вийшовши заміж, жінка народила трьох доньок – Оленку, Наталку, Іринку. Прагнення допомагати дітям, які залишились без батьків, не залишало Людмилу Анатоліївну. Коли трохи донечки підросли, вона вирішила взяти у свою сім’ю дівчинку з інтернату.
З пошуком дитини жінка не забарилась і привезла додому …сина.

Олексій разом зі своєю сім'єю

В інтернаті її наздогнав хлопчик на вигляд років тринадцяти: «Я ніколи не був у сім’ї, тьотю, візьміть мене до себе! Я все робитиму,  вдома  прибиратиму, митиму посуд, буду вас слухатись!»…

«Для мене це було не очікувано, тому і відповіла, що в мене вдома одні дівчата, і я приїхала за дівчинкою, тобі в нашому жіночому колективі буде не цікаво», – згадує Людмила Анатоліївна   – А він: «Хоча б один єдиний разочок візьміть , нас підлітків ніхто не хоче брати!»

Як серпом по серцю вразили ці слова … так Олексій першим і ввійшов у родину Людмили.

«Сьогодні моєму старшому сину 35 років, він одружився та виховує двох  діток – дівчинку і хлопчика, і чекаємо ще на третю дитинку. Дякую Богові за те, що подарував мені такого чудового сина, невістку, онуків. Олексій завжди був і є підтримкою для мене та моєї сім’ї».

 Сьогодні Олексій багато допомагає дітям, які залишились без батьків, і намагається врятувати своїх однокласників, яких у дитинстві не влаштували у сім’ю (хтось із них нині перебуває у тюрмі, а когось губить наркотична залежать).

Родина Людмили Анатоліївни завжди надавала підтримку і притулок дітям з інтернатів та випускникам цих закладів. У сім’ї діти проводили вихідні дні та канікули, для них намагалися створити всі умови, щоб час, проведений у родині проходив з користю. У 2008-му році вона з чоловіком взяли у свою сім’ю ще семеро підлітків: п’ятеро синів і дві донечки – Діма, Олег, Анатолій, Сашко, В’ячеслав, Вікторія і Танюша.

«До  того, як потрапити у сім'ю, діти пройшли сувору життєву школу – важкі обставини в їхніх біологічних сім’ях, потім інтернат, – каже Людмила Анатоліївна. – Не все так просто, як можливо здається, але є велика віра і надія, що діти використають свій шанс і зможуть вилікувати свої рани, отримати вищу освіту, створити сім’ї, народити дітей та бути щасливими.

Підлітковий  вік – він особливий, як для дітей які виховуються в біологічних сім’ях, так і в прийомних сім’ях. Батьки, які хочуть взяти у родину таку  дитину, мають налаштуватися на її внутрішній світ. Якщо контакт з підлітком не вдалося встановити, це не означає, що Ви погані батьки, просто існують розбіжності у характерах та багато інших причин, про які Ви і не здогадуєтесь. Бо психологія людської душі – найскладніша матерія, а ми часто поспішаємо зі своїми висновками.

Ці діти по-особливому вразливі: вони не догралися, їх не долюбили, вони не відчували належної турботи та уваги, коли їм це вкрай було потрібно. Спочатку всіх дорослих вони сприймають з недовірою, можуть перевіряти Вас на міцність характеру та навіть вдаватися до театральних прийомів. Вони потребують в Вашій особі авторитета, але для цього потрібний час, багато терпіння та мудрості».

Наполегливість, завзятість, життєва мудрість Людмили Анатоліївни допомогла багатьом дітям не розгубитися на життєвому шляху. Багатьом після випуску з інтернату допомогла вступити до навчального закладу, стати на квартирний облік, отримати житло та облаштувати побут у новому помешканні. Зараз багато хто з її вихованців беруть участь у молодіжному сирітському русі, допомагаючи таким же дітям, якими колись були і вони.

У житті Людмили Анатоліївни було багато проблем і переживань, але у всіх своїх інтерв’ю жінка стверджує, що вона щаслива!

 

«Озираючись на прожите життя, можу сказати що я щаслива. У мене є велика родина, люблячі мене діти, онуки. Ніхто з прийомних дітей не повторив гіркої долі своїх біологічних батьків.  Вірю що і менші діти також будуть щасливі!!! Це і є жіноче й материнське щастя. 

Не дивлячись на те, що багато хороших змін відбулось за роки незалежності України, нажаль соціальне сирітство залишається гострою проблемою нашого суспільства. Ми боремося з наслідками проблеми, а є причина! На мою думку, це втрата духовності, культури усиновлення і поваги до дитини, як рівноправного члена родини. Хотілося, щоб в засобах масової інформації, більше було висвітлено тем про цінності сімейні, про прості та одвічні християнські цінності. На основі десяти заповідях можна збудувати дійсно незалежну та Богом благословенну державу!»

Тож, побажаємо Людмилі Анатоліївні, щоб справджувались її мрії і сподівання, щоб діти були здоровими, щасливими, жили у злагоді та досягали успіхів у добрих справах!