Не втрималася! Або як дворічний хлопчик змінив життя професійній мамі

Вона навчає тому, чого не викладають в жодних університетах й академіях. Її учні – це дорослі люди зі своїм життєвим багажем знань. Тим не менш по закінченні тренінгу багато хто з них каже: «Якби ж ми знали про це років 20 тому, не наробили б стільки помилок, виховуючи власних дітей».

Наталія Луківна має унікальний професійний досвід. В рідній Горлівці, що на Донеччині, її знає багато прийомних батьків. Здебільшого це її колишні учні, з якими Наталія часто одного віку, а подеколи й молодша за них.

Робота в центрі для сімей, дітей та молоді познайомила жінку з багатьма дітьми, яким необхідні батьки, і прийомними батьками, які хочуть виховувати дітей. А коли мова зайшла про те, щоб самостійно виховати прийомну дитину, тут як у відомій приказці про шевця без жупана. Те, що свого найменшого сина Наталія знайшла за допомогою порталу www.sirotstvy.net, нас здивувало й порадувало. Значить і фахівцям, які працюють з дітьми, наша робота потрібна.

Піонер зі створення прийомних сімей

Не забуваються діти, яких кілька разів забирали від біологічних батьків і влаштовували до дитячого будинку. Так само як і не забути дитину, яка вперше тебе бачить але кличе: «Мамо!». Наталія пропускала крізь серце кожне дитя, якому не вистачало батьківського піклування й любові: «Коли починала працювати, плакала майже щодня, – каже жінка. – Це зараз маю хоч слабкий, але імунітет. Коли бачиш, що дитині у сім років доводиться стільки горя пережити, скільки люди й в поважному віці не переживають, неможливо залишатися байдужою».

Чоловік Євген Олексійович, розуміючи переживання дружини, пообіцяв, що і вони усиновлять дитину: «Разом виростили доньку і сина, і третє дитя стане нашим, неважливо, хто його народить».

Прийняття дитини в сім’ю – відповідальний крок, і краще обміркувати його з усіх боків заради ж самої дитини. На той час Наталія Луківна і Євгеній Олексійович дуже багато часу проводили на роботі. Комусь із них звільнитися не можна, бо тоді не вистачило б сукупного доходу для оформлення усиновлення чи опіки над дитиною.

Та й не могла Наталії лишити сім’ї, яким була необхідна її підтримка: «Коли в нас з’явилися перші прийомні сім’ї, було складно знайти хоч якусь інформацію про сімейне влаштування. Шість років тому в нас не було ні інтернетфорумів, ні самого інтернету. Була офіційна інструкція, але живих життєвих ситуацій, які ніхто й передбачити не може, вистачало. Найскладніше з чим ми зіткнулися – це суспільна думка. І сьогодні далеко не всі розуміють, що таке прийомна сім’я. Кажуть, що люди беруть дітей через гроші, та в таких випадках я пропоную: «Візьміть дітей. Гроші отримуєш невеликі, але це робота 24 години на добу без вихідних і відпусток».


Батьківська любов сильніша за війну

Люди, з якими працює Наталія дуже різні, але в основному це щирі й добрі батьки, чиї справи вселяють віру у справедливість й добро.

Наталія: «Ось у червні провела ще один тренінг для прийомних батьків. Дехто з них вже забрав дітей із закладів додому. І це незважаючи на всі військові конфлікти, що відбуваються у нас тут на Сході. Дивовижно, що за шість місяців цього року в нас пройшло навчання більше людей, ніж торік. Напевно, люди відчувають, що неможна чекати на більш вдалий час, адже батьки потрібні дітям тут і зараз».

Свого сина Наталія Луківна і Сергій Олексійович забрали із закладу 21 лютого цього року. Попри всі трагічні події, що відбувалися в Україні, нерозуміння, що буде далі,  батьки навіть не думали змінити своє рішення. Навпаки хотілося, щоб хоча б одній людини на світі стало краще, затишніше і тепліше.

 Маленький Михайлик став саме такою людиною.

Наталія: «Дивлюся на Михася і здається, це я його народила. Друзі кажуть: тобі по блату знайшли такого чудового хлопчика, ще й на тебе схожого. Михайлик дійсно на мене схожий, але я не обирала його, а взяла того, хто був і правильно зробила».

В районі, де мешкають Наталія Луківна і Євген Олексійович, діток до 3-х рочків для усиновлення не було, тому довелось шукати самостійно. Наталія зайшла на портал www.sirotstvy.net, виписала коди анкет по своїй області і почала дзвонити до Донецької обласної служби у справах дітей.

Михайлика ще ніхто не відвідував, хоча малюк чекав на маму і тата вже майже два роки. Список хвороб у медичній картці малюка відлякував можливих батьків. Наталія Луківна і Євген Олексійович наполягли на додатковому медичному обстеженні. Виявилось – ні гепатитів, ні ВІЛ-інфекції, ні туберкульозу. Дитина здорова – без роздумів забираємо!

Що важливіше: право мами передумати чи право дитини на сім’ю?

Але знов перепони. Виявилося, що Михася не можна усиновити. Статус дитини, як кажуть у професійних колах, цього не дозволяє. Біологічна мама хлопчика, хоч і відмовилась від дитини, батьківських прав не позбавлена й досі. Тому Михайлик може виховуватись у сімейних формах виховання (прийомна сім’я, опіка, дитячий будинок сімейного типу), а бути усиновленим поки що ні.

В такому разі дитині ніяких соціальних виплат не призначається. Але люди, які готові взяти таке дитя як рідне, переймаються іншим: а якщо біологічна мама передумає й захоче повернути собі дитину? От і залишається багато дітей в інтернатних закладах в такому невизначеному стані: батькам не потрібні і усиновити їх не можна.

Знаючи цю систему зсередини Наталія Луківна ризикнула забрати дитину до себе. Час іде, дитині потрібна сім’я, і чим скоріше, тим краще. Про те, що працівники дитячих будинків та інтернатів неохоче віддають своїх вихованців у сім’ї, Наталія щоразу згадує, коли проводить тренінги для майбутніх прийомних батьків, опікунів та батьків-вихователів. І їх обурення цілком зрозуміле, проте налаштовані вони потім більше впевнено і рішуче.

 Якби діти могли обирати батьків

Наталія: «Деякі батьки помилково уявляють, як саме вони обиратимуть дитину. Їм здається, що їх радісно зустрінуть у дитячому будинку, відведуть на ігровий майданчик, де граються діти і здалеку вони виберуть собі дитину. Але окрім правових можливостей і позиції працівників дитячих закладів є і моральне право самої дитини. Я завжди наводжу приклад батькам: уявіть: ви діти, а я прийшла вас обирати: той надто смуглий, у того очі малесенькі, а цей худенький. Не досить приємно, так? Діти, хоч і маленькі, а теж відчувають, навіщо приходять до закладу дорослі тьоті і дяді. Дітей потрібно поважати і думати про те, як сподобатись їм, а не навпаки».

Чи кажу прийомним батькам під час тренінгу, що теж виховую прийомну дитину? Якщо є нагода, тоді так. Не для красного слівця, а щоб поділитись своїм досвідом, що я теж пройшла всі ці етапи.

Наш малюк ніколи до цього не був у сім’ї. перші дні вдома від переляку бігав хаотично кімнатами. Сьогодні також бігає, але тому що балується і веселиться.

Нам дуже пощастило з Михайликом! Він гарна лагідна дитина. Друзі й знайомі, коли дізналися, що ми взяли з дитячого будинку малюка, почали нам від душі допомагати, хто як міг: і візочок подарували, і одяг. Хоча ми й не просили, тому було удвічі приємно. Світ не без добрих людей, - тепер я в цьому впевнена на 200% завдяки Михайлику!».
 

Михайлик називає Наталію та Євгена мамою й татом, і не нарадується, коли Владислав (старший син, вже навчається в інституті) бере його на руки, щоб погуляти. Донька Катя, мешкає окремо, але тепер частіше навідується в гості – гратися з Михасем – задоволення. А мамі з татом немає більшого щастя, ніж бачити щасливими всіх своїх дітей.

 

 Ярослава Цибульська, Sirotstvy.net