Не бійтеся всиновлювати підлітків!
01.08.2012
Коли в житті є труднощі, потрібно поглянути на власну проблему з боку. Тоді легше знайти спосіб розв’язати її, а самому – набути досвіду і навчитися нового.
Цю історію нам розповіла мама-усиновителька. Наталія описує побут родини у новому складі таким, яким він є, без прикрас. Серед героїв наших публікацій небагато таких, хто всиновив дітей-підлітків. Наша оповідачка, маючи такий досвід, вже сама може давати поради майбутнім усиновителям не гірше від фахових психологів.
Ми дякуємо Наталії за її серйозний підхід до проблеми, за осмислення ролі батьків у житті усиновленої дитини. Зичимо здоров’я та злагоди всім членам її родини. Нехай її бажання зробити знедолених дітей щасливими і надалі справджуються.
Думка про те, що я зможу виховувати чужу дитину, оселилася в мені з дитинства. Ось таке переконання: якщо не зможу мати власних дітей, то усиновлю. Дивно, але це усвідомлення мене дуже заспокоювало, бо вселяло віру в те, що діти в мене будуть обов'язково.
Час йшов, народилася донька. І коли їй було три роки, думка про усиновлення перетворилася на намір з такого, не зовсім «правильного» боку: захотілося компанії для нашої дівчинки. Ми з чоловіком тоді були дуже зайняті по роботі, тож вагітніти самій було страшнувато з фінансової точки зору, а всиновлення не дуже маленької дитини здавалося кращим рішенням. Чоловік погодився одразу, але тоді намір так і залишився наміром аж на цілих шість років.
У нас почалися непрості часи: проблеми з фінансами, з житлом, постійні переїзди... В такій ситуації ми не наважувались ні на народження, ні на всиновлення дітей. І лише коли доньці виповнилось дев'ять років, а в житті більш-менш настала стабільність (наскільки це взагалі можливо в наш час), ми з чоловіком знову порушили це питання. Вивчивши закони, необхідні умови, щоб стати кандидатами в усиновителі, ми взялися за реалізацію наших планів.
До речі, сайт sirotstvy.net дуже допоміг перейти від сумнівів до незмінного рішення: адже можна було подивитися в очі дітям, хоча б на світлинах, та прислухатися до відгуків у своїй душі та серці. Побачивши на порталі одну дівчинку трьох років, я вже була готова вважати її своєю та забрати її додому хоч зараз. Поки йшла підготовка наших документів, дівчинку забрали інші усиновителі, але намір подарувати родину самотній дитині у нас не змінився.
Підготовка документів не викликала особливих труднощів та й часу багато не забрала. У травні минулого року ми вже мали на руках висновок. А от далі почалося щось незрозуміле – дітей на усиновлення немає та й годі, хоч плач. Причому, ми не хотіли новонародженого, ми шукали дівчинку чи хлопчика 6-10 років, але чомусь ніяк не знаходили.
Уже потім сама для себе я зрозуміла: просто нашої дівчинки в системі сирітства тоді ще не було. Статус вона отримала лише у жовтні, в листопаді ми з нею познайомилися.
З першого ж погляду я зрозуміла, що вже готова підписувати згоду на усиновлення. Як мені потім розповідала Аня, вона після нашої зустрічі так само бігала за психологом (яка організовувала наше знайомство) та казала, що вона вже згодна. Ще психолог запитувала: «На що згодна? – На усиновлення! – А хто тобі сказав, що тебе всиновлювати прийшли - А я сама знаю»!
Мене попереджали, щоб я нічого не обіцяла на першій зустрічі, нічого не казала про наміри, але якщо дитині вже 12 років – хіба ж вона сама не здогадається? Тим більше дівчинка відкрита, довірлива, здатна до співпереживання – хіба від неї можливо приховати свої емоції та почуття ?!
Потім мене багато хто запитував: як же я ризикнула взяти таку дорослу дівчину? А зараз я вже точно можу сказати – хоч і 12 років, але це ще дитина. Так само прагне любові, так само готова вчитися, так само потребує тепла і турботи, так само ой як зміниться і навіть стане схожою на своїх прийомних батьків...
Ми спершу якось не планували брати дитину старшу від кровної, бо й психологи не радять. Але у мене чомусь весь час роїлися думки про підлітків, навіть дивилася часто фотографії старших дівчаток чи хлопчиків на сайті sirotstvy.net і вже почала відкладати деякі анкети старших діток. Тож коли мені подзвонили з обласної служби та запропонували 12-річну дівчинку, я анітрохи не сумнівалася. І зараз не жалкую!
Після нашого знайомства з Анею ми усі ще кілька місяців чекали суду, але нарешті таки забрали свою донечку. Їхали додому взимку – мороз майже 20 градусів, і я дуже боялася, чи не замерзне дитина. Але, на щастя, все обійшлося.
А далі почалося наше спільне життя. Вдома на Аню вже радісно чекали тато і сестричка, і звісно, перші дні були заповнені суто побутовими клопотами: пояснити, де в нас що лежить, купити одяг та інші необхідні речі. Потім ми ходили по лікарях, аби впевнитись, що здоров’я нашої Ані в порядку. Через місяць після приїзду додому відсвяткували її 13-річчя. Як кажуть, перший місяць після усиновлення – медовий, і в нас так було. Донька влилася в сім'ю дуже легко, майже без проблем.
Власне адаптація і деякі проблеми почалися на другий місяць. Стало вилазити все погане, що Аня назбирала за своє непросте життя. Дівчинка не вміла розрізняти рівні стосунків – довіряла всім поспіль, трохи обманювала, ображалася на дрібниці і замикалась у собі. Аня не знала багатьох очевидних для нас речей. Наприклад, заборону їсти нестиглі фрукти чи сире тісто, звикла до примітивних пісень та неосмисленого проведення часу.
Але найгірше те, що змінилося моє ставлення до доньки. Мене ніби перемкнуло – не могла ні розмовляти спокійно з Анею, ні обійняти її чи навіть доторкнутися. Дуже тоді допоміг чоловік – я йому старалася розповідати все про свої відчуття, а він давав мені виговоритися, заспокоював і казав: «Нормальна дитина, все минеться, не переживай». І я сама весь час старалася пам'ятати, що це адаптація, і не можна робити далекоглядних висновків. Просто жила далі, робила, що могла, і не примушувала себе через силу обіймати дитину.
І воно помалу, десь за кілька тижнів, все пройшло. Пізніше такі клини в моїй голові іноді виникали, але дуже швидко проходили. Чоловіка оминули будь-які психологічні складності – він у нас взагалі дуже доброзичлива та спокійна людина. А от у меншої доньки було щось схоже на мої проблеми, і я вже знала, як їй допомогти. Зараз дві сестрички тісно дружать, навіть доводиться розганяти їх по різних кімнатах, щоб хоч трохи поробили власні справи нарізно.
Ще дуже допомогла одна знайома, яка трохи раніше від мене всиновила дівчинку 4-х років. Вона мені написала слова виховательки її донечки з дитсадка: «Нормальна дитина, відчепіться від неї!». І я теж якось так подумала собі: а й справді, нормальна ж дитина, чого я хочу від неї? Ну не буде з неї геніального математика, зате в неї чуйна душа, здібності до мови та літератури, вона хазяйновита та любить дітей, дуже охайна та спокійна. Звісно, не перестану навчати її якомога більшого, але не вимагатиму надмірно.
З моменту, як Анюта з нами, минуло півроку. Всього-на-всього півроку, але за це час я вже бачу серйозні позитивні зміни. Можливо, нам пощастило, а, може, й самі доклали зусиль. Але зараз усі ми відчуваємо себе справді однією сім'єю. І я рідко згадую про те, що наша старша донька усиновлена. На диво, Аня дуже схожа на нас: у неї моє волосся та обрис обличчя, татові веснянки і характер. Нещодавно я дивилася її фотографії ще з притулку і не впізнавала власну дитину – настільки вона змінилася. Якось на базарі мене навіть запитали: чи не близнюки мої дівчатка? Вони потім довго з цього приводу веселилися, але я бачила, як Ані було приємно відчувати себе нашою, своєю, рідною.
З брехнею вже давно покінчено, з'явилося щире бажання читати (вже й товстеньку книжку за три-чотири дні може прочитати), сама просить з нею попрацювати з математики чи англійської, ставить багато запитань про сенс життя. Більше за все мене тішить її бажання пізнавати світ, бути щасливою, просто – жити. Але це проявилося не одразу.
Мені навіть було страшно бачити гарненьку дівчинку, яка наче й усміхається, але при більш-менш глибокій розмові розумієш, що вона має купу комплексів: переконана, що нікому не потрібна, некрасива, ні на що не здатна і недостойна любові.
Лише тепло близьких і справжня турбота змогли вселити в дівчинку впевненість у власній красі, у власному праві бути щасливою.
Мої дівчатка вже давно мене поставили перед фактом, що вони хочуть ще сестричок та братиків. Судячи з цього, їм дійсно сподобалося бути разом. Та й ми з чоловіком не проти розширити родину. От тільки розберемося з формальними питаннями, щоб нам дали на це дозвіл. Адже ми тепер переконані, що рідні діти можуть народжуватися, а можуть ставати рідними, навіть якщо вони вже майже дорослі.
